Головна » 2011 Червень 7 » Хижі птахи
12:24 Хижі птахи | |
| Зазвичай вживають до представників ряду Falconiformes. До цього ряду відноситься близько 270 видів. Це птахи середнього і великого розміру. Для хижих птахів характерний міцний гачкоподібно загнутий на кінці дзьоб, основа якого одіта в голу яскраво забарвлену шкіру. В цю шкіру відкриваються зовнішні отвори ніздрів. Ноги у хижих птахів помірної довжини, із загнутими і зазвичай гострими кігтями. Кігті і дзьоб служать для вбивства, а останній ще й для розчленування здобичі. Пальці відносно довгі, на підошві мають подушечки, які служать для утримування здобичі. Оперення жорстке і щільно прилягає до тіла. Забарвлення звичайно неяскраве, переважно сірого, бурого, рудого або чорного кольору, часто з домішками білого. У деяких видів, які харчуються падлом, голова і частина шиї голі, неоперені. У більшості видів самці і самки забарвлені подібно, але молоді птахи в перший рік, іноді й пізніше, відрізняються від дорослих забарвленням. Зазвичай самці менші від самок. Хижі птахи розповсюджені по всьому світі: їх немає тільки в Антарктиді і на деяких океанічних островах. В північних і помірних широтах частина видів перелітні, частина осілі і кочують після сезону розмноження. Тривалість життя хижих птахів досить значна. Відомі випадки, коли беркут прожив у неволі 46 років. Дані кільцювання також показують, що хижі птахи середнього розміру живуть близько 15 років. Навряд чи це граничний термін. Хижі птахи - моногамні. Розмножуються один раз (рідко два рази) в рік. Гнізда влаштовують просто, зазвичай на деревах, іноді в дуплах, на скелях, на землі. Нерідко займають готове гніздо, збудоване іншим видом птахів. Звичайно одна і та ж пара з року в рік гніздиться в одній і тій же гніздовій ділянці. Висиджування починається після відкладання першого яйця, а тому пташенята одного виводка різного віку. Висиджує яйця переважно самка, самець заміняє її лише на невеликий проміжок часу. Великі види висиджують кладку майже 2 місяця (наприклад, ягнятник). Види середньої величини висиджують пташенят приблизно на протязі місяця. Пташенята вилуплюються зрячими і мають добрий пух, однак потребують годівлі та обігріву, а також захисту від ворогів. Виліт з гнізда у дрібних і середніх видів хижаків відбувається у віці одного місяця, у великих грифів пташенята вилітають у трьохмісячному віці. Основним харчем хижих птахів є різні тварини, в першу чергу ссавці, птахи і комахи. Нерідко хижі птахи харчуються падлом. Деякі харчуються рослинною їжею. Деякі види годуються широким набором кормів, інші вузькоспеціалізовані. В природних умовах хижі птахи з’їдають здобич з кістками, шерстю, пір’ям. Неперетравлені рештки викидають через рот. Походження птахів Четвер, 30 липня 2009 18:07 Птахи як особливий клас хребетних виникли близько 80-100 млн. років назад. Багато представників сучасних сімейств і деяких родів птахів відомі з нижнього еоцену, тобто їхній вік складає близько 40 млн. років. Протягом цього величезного проміжку часу бували періоди, коли яка-небудь таксономічна група птахів (в сучасному уявленні рід, сімейство або навіть ряд) процвітала, потім занепадала і зникала повністю (наприклад гасторніси, діатрими, палелодуси, галінулоїди та ін.). Деякі групи птахів вимерли вже в наш час (моа, дронти). На жаль, кістки птахів, особливо дрібних, зберігаються значно гірше, ніж кістки великих ссавців, тому предків сучасних птахів ми знаємо лише за окремими, часто фрагментарними залишками. Однак ці випадкові знахідки дозволили встановити, що з 198 відомих сімейств птахів представники 28 сімейств повністю вимерли ще до початку четвертинного періоду, 4 сімейства птахів припинили своє існування в плейстоцені і ще 4 – вже в історичний час, майже на наших очах. Це були в основному великі нелітаючі птахи. В знищенні останніх 2 – 3 сімейств (дронти, моа), без сумніву, взяли участь і наші предки. В ході своєї тривалої еволюції птахи пристосувались до життя в найрізноманітніших умовах, і тому нині їхній зовнішній вигляд, будова дзьоба, ноги і інші частини тіла відрізняються великим різноманіттям. Не зважаючи на це птахів об’єднує ряд спільних ознак, які різко відрізняють їх від інших груп хребетних тварин. Птахи демонструють ряд рис своєї будови, які говорять про їхню близькість до плазунів. Тепер уже немає сумнівів в тому, що сучасні птахи і плазуни походять від спільних предків, від яких і успадкували немало спільного. І ті і інші відкладають яйця, у них майже немає шкірних залоз, їхній черепи схоже з’єднані з хребтом; у будові видільних і статевих органів також спостерігається значна схожість. (Є копчикова залоза — єдина у птахів!). Переконливі докази спільного еволюційного походження птахів і плазунів дає і палеонтологічний матеріал. Перші створіння, що нагадують сучасних птахів, з’явились на нашій планеті в мезозої, тобто приблизно 150 млн. років тому назад. Ці першоптахи були знайдені в юрських відкладеннях сланців поблизу Золнгофену і Ейхштадту в Баварії і нині відомі лише в трьох екземплярах, які відносяться до роду Archaeopteryx. Ця дивна тварина поєднувала в собі ознаки птахів і ящерів. Хвіст археоптериксів складався з 20 хребців і був довший за тіло. На кожному хребці розташовувалась пара пір’їн, два ряди яких утворювали хвіст. Череп нагадував пташиний, але щелепи були озброєні зубами. Передні кінцівки мали махове пір’я і були схожими на крила, однак зберегли три вільних пальці з кігтями. Скоріш за все, ці завбільшки з голуба першоптахи були пристосовані тільки до ширяючого польоту, як, наприклад, із сучасних ссавців летяги, але оскільки на передніх кінцівках у них були сильні пальці з кігтями, то вони могли видиратися на дерева, чіпляючись за гілки. Із викопних форм цікавий також нелітаючий Hesperornis із крейдяних відкладень Північної Америки, який жив 60—120 млн. років тому. Його ріст досягав 1,8 м, а зовнішньо він нагадував сучасну гагару. Якщо археоптерикс був наземною птахою, то скелет першоптахи гесперорніса говорить про те, що він був добре пристосований до життя у воді, а на суші пересувався, ймовірно, дуже незграбно і важко. Можна припустити, що він лише повзав на череві, відштовхуючись відсунутими далеко назад ногами. Його основною їжею була, скоріш за все, риба, яку він ловив ниряючи і схоплюючи її зубатою пащею. Із тих самих місць, що й гесперорніс описана ще одна примітивна птаха — Ichthyornis, зовні схожа на чайку. Це був добрий літун, за останніми уявленнями вже з беззубим дзьобом, який був дуже схожим на сучасних птахів. Хвіст, як і у гесперорніса, був вже значно редукований. Пізніше — на початку третинного періоду — на Землі вже стали зустрічатися представники сучасних рядів. Хоча не можна з певністю сказати, що згадані вимерлі роди були прямими предками нині живучих птахів, однак абсолютно зрозуміло, що предків птахів слід шукати серед рептилій. Головною причиною потужного розвитку класу птахів було, скоріш за все, оволодіння повітряним середовищем, де у них не було конкурентів, не враховуючи комах, нечисленної групи літаючих ссавців і деяких недосконало організованих літаючих ящерів. Існує дві гіпотези про те, яким чином птахи завойовували повітря. Одна з них припускає, що першим кроком в цьому напрямку був ширяючий політ, при якому тварина, що лазила по деревах, спускалася з висоти на землю, плануючи за допомогою розставлених оперених передніх кінцівок і хвоста. Не можна, однак, виключати і друге припущення, за яким активний політ розвився зі спроб двоногих предків, що бігали по землі, збільшити швидкість при небезпеці, допомагаючи примітивними крилами. Після на початках коротких стрибків проходив все довший відрив від землі. В освоєному новому середовищі птахи швидко розвинулися у багато форм, пристосованих до різних умов існування, деякі з них потім повторно втратили здібність до польоту і перейшли до виключно наземного або водного способу життя. Майже всі птахи літають. Нелітаючі сучасні види без сумніву мали літаючих предків, про що свідчить загальний план будови їхнього крила. Саме через здібність літати витікають основні особливості, які відрізняють птахів від решти хребетних. Зараз пернаті всіх континентів досить добре вивчені, і малоймовірно, що в якихось загублених куточках світу будуть відкриті нові види. Думки орнітологів відносно загального числа живущих на Землі видів розходяться, тому ми не беремося наводити тут точні цифри. Інколи буває важко встановити, чи є та чи інша форма повноцінним видом чи лише расою, яка не має всіх ознак окремого виду. Орієнтовно можна сказати, що зараз в загальному на Землі живе близько 8650 видів птахів. Найбагатші пернатими фауни Південної Америки і Африки. Однак, найймовірніше, в майбутньому число видів скоротиться під впливом діяльності людини, що веде або до прямого винищення одних видів, або ж до непрямого знищення інших шляхом руйнування та змінювання їхнього середовища проживання. Крім того, чисельність деяких спеціалізованих груп птахів неминуче знижується, оскільки вони не можуть пристосуватися до виникаючих нових умов. Ми також маємо ряд фактів, що свідчать про те, що деякі види птахів вимерли не без участі людини. Останнім часом приймаються міри по охороні живої природи, в тому числі і птахів, з ціллю спасіння багатьох видів, які знаходяться під загрозою зникнення, щоб добитися хоча б припинення поповнення списку вимерлих видів новими іменами. Маленький гострокрилий сокіл. Здалеку віддалено нагадує стрижа. Лапи, і голе кільце довкола очей червоні. Самець аспідно-чорний з рудим підхвістям і оперенням ніг. Самка дещо більша від самця, зверху сіра з чітким бурим поперечним малюнком, знизу охриста, з охристою або рудою головою, чорними "вусами" і смугою через око, поперечносмугастим чорнуватим хвостом. Голос Маса самців - 0,12-0,19 кг, самок - 0,13-0,20 кг, довжина - 27-33 см, крило самців - 23,7-25,3 см, самок - 24,0-26,5 см, розмах - 65-78 см. Молоді кібчики зверху буро-сірі, знизу брудно-білі з бурими продовгуватими плямами. Ноги темно-жовті. На лиці чорна маска з продовгуватої темної плями довкола ока, обрамленого знизу білим ободом, який контрастує на затилку з буро-сірим фоном; лоб світлий, на горлі вузька біла смуга. Пухові пташенята в першому вбранні білі, в другому -сірувато-білі. Самки від боривітрів відрізняються сірою верхньою стороною тіла з контрастною рудою головою, яскравою чорною маскою з вусів і смуги через око та відсутністю інтенсивних плям на черевці і грудях, від самців підсоколика малого (Falco columbarius) - рудою головою, інтенсивно сірою спиною, верхом крил і поперечносмугастим хвостом, а також гострими і вузькими крилами. Молоді кібчики від молодих боривітрів відрізняються темним (не рудим) верхом і маскою на обличчі, від молодих підсоколиків малих - характером маски і бурими (не чорними) плямами на нижній частині тіла. Кібчик заселяє територію від пів пустель до північної тайги, однак виділяється лише два типи ландшафтів, в яких він досягає оптимальної чисельності - це середньо- і південно-тайгові ліси та незаймані степи, порізані долинними та яристими лісами чи лісосмугами. Територія, на якій водиться кібчик показана на карті. В степових і лісостепових районах кібчик явно тяжіє до неосвоєних або відновлених ділянок степів. Великі колонії кібчиків прив’язані до колоній грачів в лісах по балках чи невеликих водостоках. У великих лісах гніздиться достатньо рівномірно, заселяючи їх з невисокою щільністю. В степовій і лісостеповій зоні гніздиться в основному в гніздах грачів (Corvus frugileus) в колоніях, також часто займає гнізда ворон (Corvus cornix), рідко сорок (Pica pica). Гнізда розташовуються на різноманітних породах дерев, переважно листяних (тополя, береза, осика). Висота розташування гнізд варіює від 3 до 13 м. Відомі випадки гніздування кібчиків у гніздах галок (Corvus monedula) на вершинах бетонних опор ЛЕП і в гніздах грачів (Corvus frugileus) на металічних опорах ЛЕП. Займаючи гнізда, в більшості випадків, ніяк не відновлює їх. В кладці 3-6, частіше 4 яйця. Забарвлення яєць від охристого до коричневого з бурими або червоно-бурими плямами, які закривають до 80-90% фону. Відстань між гніздами різних пар в грачиних колоніях складає 10-50 м. В щільних гніздових угрупуваннях гніздиться на відстані 100-500 м пара від пари. В менш насичених місцях проживання відстань між гніздами різних пар варіює від 0,5 до 6 км, при цьому на багатьох десятках квадратних кілометрів може бути відсутнім. Жодної ворожості до сусідів кібчики не проявляють. Одного разу було виявлено вражаючий приклад мирного співіснування дивної сім’ї кібчиків. У високому вигнилому пні осокору знайшли одиночне гніздо з пташенятами. Інших гнізд поблизу не було, що саме по собі рідкість. Але цікаве інше: пташенят в цьому гнізді вигодовувала самка і три самця! Вклад кожного з них в загальну справу був різним. Один приносив корм майже безперестанку, передаючи його самці або безпосередньо пташенятам. Два інших прилітали з їжею зрідка, воліючи ескортувати самку в її мисливських польотах. Час від часу головний постачальних проганяв «супутників» самки, але робив це якось незлобно, без голосних криків та інших емоцій. Іноді вся «бригада» мирно розсаджувалась по сухих гілках осокору, немов позуючи для фотографій. Як цей колектив сформувався, сказати важко. Оскільки всі три самці були в дорослому вбранні, відпадають підозри, що це минулорічні злітки. Ймовірно самі, які втратили свої гнізда, або ж одинокі самці приєдналися до гніздової пари бажаючи організувати щось на зразок мікро колонії. Не люблять кібчики самотності. Не можна сказати, що ці причіпки багато допомогли основній парі, однак, очевидно, не дуже й заважали, так як пташенята з дупла вилетіли благополучно. Те, що така ситуація не є випадковим збігом обставин підтвердилась пізніше. На цьому ж самому місці літом 1979 року проживали самка і два самці, при чому взаємовідносини птахів були приблизно такими ж, як і два роки назад. Ще цікавіший феномен спостерігали 50 років тому назад в Сибіру: пара кібчиків вивела і вигодовувала двох пташенят... підсоколика великого. Хто у кого і що в цьому випадку вкрав — так і залишилось загадкою. Взагалі варто відмітити, що різні дивні історії з кібчиком трапляються значно частіше, ніж з іншими пернатими хижаками: чуже ім’я, чужі діти, сімейка з трьома батьками... При нагоді ловлять кібчики ящірок, а рано вранці — мишей і полівок. Деякі пари виявляли схильність виловлювати оригінальну здобич. У нас на Україні, був виявлений великий любитель... жуків-водолюбів. В Казахстані (Наурзум) одна пара кібчиків відшукала єдине в околиці озерце, де недавно поселилися жаби, і за літо майже повністю виловили новоселів. Цікаво, що її сусіди по колонії на жаб не звертали жодної уваги, адже гризунів і комах довкола було цілком достатньо. один з найбільших денних хижих птахів родини яструбових. Найбільший орел. Крила широкі, хоча в польоті здаються вузькими. Хвіст широкий, довгий і заокруглений, в польоті часто розкритий віялом, у дорослих птахів з білуватою основою, його довжина трохи менша від ширини крила. Забарвлення чорно-буре, низ дещо світліший. На потилиці золотисте або рудувате пір’я. Самки більші від самців, однак забарвлення в них однакове. Маса самців - 2,8-4,6 кг, самок - 3,8-6,7 кг, довжина 76-95 см, крило самців - 56,5-68,5 см, самок - 63,5-75,0 см, розмах - 180-250 см. У молодих беркутів ноги темніють до кінця року. На другий рік життя білі плями на крилах ще зберігаються, але стають вже слабко помітні здалека. На третій - четвертий рік життя білі плями на крилах зникають, а двохколірне забарвлення хвоста зберігається до 5-ти років. При плануванні беркут крила тримає дещо піднятими догори (V-подібно), як канюк. Політ більш легкий і маневрений, ніж у орлана чи могильника, помахи крильми менш глибокі (амплітуда руху, як правило, не більше 1 м). Голос - дзвінкий клекіт, який віддалено нагадує гавкіт. На відміну від криків орлана, могильника і степового орла в криках беркута немає каркаючих нот. Здобич беркута різноманітна: звірі — від полівок і щурів до лисиць і молодих вовків, птахи — від дроздів і сорок до глухарів і чапель, змії, черепахи і т. д. Найчастіше беркути ловлять байбаків, ховрахів, зайців, куріпок, ворон, зимою підгодовуються падаллю. В Шотландії, наприклад, підрахували, що за рік один виводок беркутів поїдає близько 200 кілограмів живої здобичі і більше 50 кілограмів падалі. Мисливські ділянки великі, 35—75 квадратних кілометрів і більше. Мисливська сміливість беркута дивним чином поєднується з боязливістю по відношенню до людини. Побачивши її метрів за 300, беркут тихо летить геть навіть від власного гнізда і кружляє на недосяжній висоті. Тому розповіді про напади орлів на людей — найчастіше вигадки або незвичайні співпадіння обставин. В минулому беркут був знаменитий як ловча птаха. В Середній Азії з ним полювали на зайців і лисиць. Хороший беркут за три місяця добував до 30 лисиць, рекордсмен — більше 300; досвідчені брали і вовка. В 50-х роках минулого століття в Киргизії було приблизно 1000 ловчих беркутів, які добували близько 30% всіх лисиць, яких заготовляли в республіці. Проблема охорони беркута залишається гострою. Всупереч науці, закону і здоровому глузду раптом висувається проти беркутів звинувачення у викраденні ягнят, наприклад в Шотландії. Спеціальні дослідження переконливо доводять, що беркути підбирають ягнят тільки мертвих, а живих і здорових ловлять надзвичайно рідко — не більше одного на тисячу. Ледь перестали жалітися вівчарі Шотландії, як їх заокеанські колеги на Середньому Заході США вчинили беркутам повітряну бойню. Найняті ними професіональні стрільці з легких літаків розстріляли сотні беркутів в їхній рідній стихії. Скандал докотився до парламенту, завершившись строгим судовим вироком і наймачам і виконавцям. В ході розслідування експертами було показано, що кожна пара беркутів, добуваючи кроликів і гризунів, зберігає невдячним власникам ранчо до 300 тонн трави в рік. Виключна рідкісність беркута знімає питання про, його роль в мисливському господарстві: там, де процвітає нині спортивне полювання, давно цих птахів немає. Згубне для беркутів будь-яке турбування, навіть невинна цікавість. Потривожені беркути, не зважаючи на обережний і швидкий огляд їхнього гнізда професіоналами, іноді годинами не повертаються до пташеняти. У Фінляндії, наприклад, спеціальні групи з товариства охорони природи оберігають весною і літом кожне гніздо беркута, відгороджуючи його не тільки від браконьєрів і викрадачів пташенят, але навіть від фотографів. Рідкісні хижаки можуть благополучно існувати тільки в абсолютному спокої. У нас беркут гніздиться в Українських Карпатах, Закарпатті, Волинській i Рiвненськiй областях. У кінці 19 - на початку 20 століття гніздився також на території сучасних Житомирської, Київської, Чернiгiвської, Харківської, Полтавської, Кіровоградської та Дніпропетровської областей, у Криму. Ареал охоплює лесову зону, гори Євразії та Північної Америки, Північну Африку. В рівнинних лісах беркути притримуються високо-стовбурових лісів (чистих борів або змішаних лісів зі старими світло-хвойними породами у верхньому ярусі). Останнім часом спостерігається гніздування птахів серед широких не зарослих листяним молодняком вирубок. Тут беркути гніздяться по їхній периферії, рідше на одиночних деревах. В лісовій зоні розповсюдження беркута, з точки зору характерних для нього біотопів, більш широке. Ліміт місць, де беркут може "посадити" своє велике гніздо - це основний фактор, який обмежує його розповсюдження в лісовій місцевості. В гірських районах беркути притримуються міжгір’я. Пари, які гніздяться в річкових долинах, при відсутності великих скал, влаштовують гнізда, як правило, не безпосередньо на схилах річкової долини, а на схилах балок, поблизу впадання їх в долину ріки, в зв’язку з чим, з ріки вони не помітні. Там же, де є великі скельні масиви (оголення зі стінами висотою 100 м і більше), беркут тяжіє до них, не залежно від їхнього розташування. В гірському лісостепу (де немає великих скельних масивів) беркути заселяють залісені схили, влаштовуючи гнізда, зазвичай, навпроти відкритих схилів, з яких можна виявити гніздо. В більшості беркути влаштовують гнізда на деревах. В першу чергу беркути використовують високі (20-30 м) сосни, рідше кедри осики, берези і ялинки. Серед всієї маси дерев, на яких беркути будують гнізда, виділяється сосна, як найбільш використовувана як гніздова порода беркутів. В суцільних лісових масивах беркути надають перевагу розрідженим високо-стовбуровим борам. При відсутності розрідженого лісу вибирають високі дерева, які ростуть скраю болота. В загальному, при гніздуванні на деревах, вибирають ті, нижні і середні гілки крони яких, можуть витримати гніздо орла, і до яких є гарний підліт для такого великого хижака. В більшості випадків, беркут влаштовує гнізда в нижній і середній частинах крон в розвилках стовбура або на потужних несучих гілках. Рідше спостерігається гніздування в верхній частині крони (10%) чи на вершині (2%). Висота розташування гнізд варіює від висоти дерев і складає 5-30 м, а зазвичай 10-18 м. Ще беркути гніздяться на стрімких 100-600 метрових скелистих оголеннях рік і ущелин. Тут орли влаштовують гнізда на недоступних напівнішах в середині або в верхній третині стрімких скельних стін. Гніздо беркута завжди захищене зверху скельною стіною. Гнізда, розташовані на деревах мають більші розміри: діаметр 1-2 м, висота 0,5-1,9 м, менші розміри характерні новозбудованим гніздам, а більші – старим. Гнізда беркута суттєво відрізняються від гнізд інших орлів вистиланням. Лоток рясно вистелений мохом і сухою травою. По краю гніздо завжди викладене свіжими (зеленими) гілками хвойних або листяних дерев і кущів. В кладці 2, рідше 1 або 3 яйця (хоча пташеня вилітає, часто, одне). Забарвлення яєць брудно-біле з бурими плямами і крапками. Плями більше контрастують з фоном ніж у яєць могильника (Aquila heliaca). Відстань між гніздами різних пар в густих угрупуваннях складає 3-8 км, в середньому 5 км. В менш насичених місцях проживання беркути гніздяться на відстані 8-25 км пара від пари, в середньому 10 км. Беркута занесено до Червоної книги Української РСР (1980), Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, що перебувають під загрозою зникнення (1973). Його охороняють у Карпатському біосферному заповіднику. Для збільшення популяції необхідно виявляти і брати під охорону гнізда беркута; приваблювати птахів, влаштовуючи штучні гнізда, підгодовувати їх узимку. Хижа птаха середнього розміру з довгими, відносно вузькими крилами і довгим хвостом. Кінець крила здається тупим. Зверху самець світло забарвлений в сірий або світло-сизий колір з такими ж грудьми і білим черевцем. На кінцях крил великі чорні плями, при чому у летючої птахи чорний колір має границю зі світлим у вигляді тупого кута або умовно прямої лінії. По задньому краю крила тягнеться темно-сиза смуга, що виділяється на загальному світло-сизому фоні крила, менш виражена у старих птахів. Надхвістя біле. Хвіст однотонний, без смуг або ж сизі смуги ледве помітні на світло-сизому фоні хвоста. Очі жовті. Самка зверху темно-бура, знизу світло-охриста з темними каплеподібними на грудях і продовгуватими на черевці та "штанах" плямами, які рудіють в напрямку до ніг, надхвістя біле, при чому більш широке і яскраве, хвіст з темними поперечними смугами. На хвості знизу 2 темних смуги, з них кінцева смуга найбільш чітка і широка. Довкола ока чорний ободок. Лицевий диск обмежує світлий "нашийник". Очі жовті.Маса самців луня польового - 0,3-0,4 кг, самок - 0,4-0,7 кг, довжина - 43-56 см, крило самців - 32,3-36,0 см, самок - 35,8-39,6 см, розмах - 100-124 см.Молоді птахи схожі на дорослих самок, але руді, на лицьовому диску чіткий малюнок за рахунок яскравих білих пір’їн обрамлення "лиця", які контрастують з темно-бурими пір’їнами шиї. Очі сірувато-бурі.Пухові пташенята в першому вбранні білі з сірувато-охристим відтінком і темною плямою на вусі, в другому - сірувато-охристі з рудими вершинами спинних і нагрудних пушин. Літають низько над землею, мов ковзаючи, з нечастими помахами крил. Крила тримають сильно піднятими вверх (V-подібно), значно сильніше, ніж канюки (Bubo bubo).Голос - високий уривчастий або деренчливий писк, у самця більш мелодичний, ніж у самки. В Україні гніздиться всюди. М’якими й малосніжними зимами зустрічається у степовій, рідше лiсостеповiй зонах. Ареал охоплює Євразію та Північну Америку (крім полярних територій). Зимує в південних районах Євразії та Північної Америки, в Африці. Гніздо розташовує на землі. Відстань від гнізда до великого відкритого простору (луг, поляна, поле) складає зазвичай 10-200 м.В кладці 3-7, найчастіше 3-5 яєць. Забарвлення яєць біле, іноді з охристими чи бурими крапками і плямами. Зустріти їх можна на відкритих просторах (поля, луки, болота, вирубки, річкові долини), іноді – на сільськогосподарських угіддях. Чисельність луня польового в нашій державі дуже низька. Трапляються лише окремі гнізда і кілька пар у гніздовий період. Даних про вдале розмноження у неволі немає. В Україні заходи з охорони луня польового не здійснювалися. Хоча відомо, що місця його гніздування треба взяти під охорону, а також розробити методику розведення цих птахів у неволі. Лунь в польоті Помічає здобич Середніх розмірів, з маленькою і вузькою головою. Надбрівні дуги не виражені. Дзьоб невеликий, довкола нього шкіру покривають жорсткі заокруглені пір’їни. Очі яскраво-жовті. Забарвлення нижньої сторони тіла суттєво змінюється від дуже світлого, майже білого, з рідкими продовгуватими чорно-бурими плямами до бурого з поперечними білими смужками (у деяких особин перехідного забарвлення наявність бурих і білих тонів зрівноважена і їхній низ забарвлений у вигляді почергових бурих і білих смуг, при чому бурі смуги на грудях утворюють основний фон). Забарвлення спини і крил варіюють від світло-бурого до однотонного темно-бурого, при чому у птахів зі світлим забарвленням низу, як правило, світлі плями присутні і на забарвленні верху крил, а на верхній частині хвоста помітні смуги. У темнозабарвлених птахів голова однотонна зі спиною або злегка блакитного забарвлення, особливо в області передньої частини, у світло забарвлених птахів - світла з темними полями довкола очей і на потилиці, іноді повністю білувата. Хвіст відносно довгий і широкий. Видоспецифічне забарвлення хвоста: 3 чітких темних смуги, одна широка на вершині рульових і дві більш вузькі ближче до основи хвоста, при чому при виді зверху видно всі три смуги, а коли птаха в польоті при виді знизу третя смуга іноді частково прихована нижніми закриваючими хвоста. На крилі знизу крупні темні плями в більшості птахів утворюють декілька смуг вздовж крила. Самці від самок практично не відрізняються, хоча звичайно самці зверху більш сірого забарвлення. Маса 0,5-1,0 кг, довжина - 52-60 см, крило самців - 38,6-43,5 см, самок - 39,8-44,7 см, розмах - 135-150 см. Молоді осоїди за загальним забарвленням оперення дещо темніші, ніж дорослі, зі світлою головою. Часто на спині мають світлі плями. Темна смуга скраю крила ширша, ніж у дорослих птахів і менш чітка, смугастість низу тіла, як правило, більш виражена. Пуховики в першому вбранні шовковисті, білі, часто с жовтуватим переливом спинної частини, в другому вбранні сіруваті. В польоті, голова осоїда витягнута, крила трішки звужені на кінцях, розташовані в горизонтальній площині. Часто крила трішки зігнуті в плечах, але при цьому їхній протилежний край прямий. В загальному, силует досить видоспецифічний і по своїй будові займає проміжне положення між канюками і яструбами. Характерний шлюбний політ самця - він складається з крутих підйомів і пікірувань з криками, при чому перед пікіруванням птаха мов би зависає на декілька секунд швидко тріпочучи крилами над спиною. Від канюків (Buteo buteo) в польоті відрізняється смугастістю, а також більш витягнутою головою, формою крил і їх посадкою (тримає їх прямо в горизонтальній площині, а не V-подібно), від східного осоїда (Pernis ptilorhynchus) - темною плямою на згині нижньої частини крила, відсутністю темної підковоподібної плями на горлі, в ряді випадків, кількістю смуг на хвості, від змієїда (Circaetus gallicus) темної морфи - меншими розмірами, світлою головою, темними плямами на згинах крила і розташуванням смуг на хвості (у змієїда три смуги на хвості розташовані на однаковій відстані одна від одної), від змієїда світлої морфи - окрім меншого розміру, більш контрастним забарвленням з наявністю смуг і темних плям на згині крила. Голос – голосний протяжний свист, який повторювався з перервами 40-80 с. Осоїд - ентомофаг, який харчується личинками земляних ос і джмелів, дендрофіл, який заселяє виключно лісову зону. В лісостепу гніздиться тільки в достатньо великих острівних або заплавних лісах. На північ проникає до північної тайги, де є дуже рідкісним. Читачам, напевне, доводилось бачити сірі шарики з тонкого паперу з діркою внизу. Цікавитись, що там всередині,— не рекомендується, адже це і є гнізда ос. Всередині цих шариків сховані пластинки сот з личинками і лялечками. Напевне, у тваринному світі знайшлось би немало мисливців на смачних личинок, якщо б не пекучі жала їхніх захисників — надійна гарантія безпеки від таких любителів. Але не від професіоналів, серед яких спеціаліст найвищого класу — осоїд. Розорюючи осине гніздо, він не звертає жодної уваги на його розлючених власників. Не тому, що не відчуває болю, а просто від усвідомлення своєї невразливості. Голова осоїда покрита дрібними, але дуже щільними пір’їнами, ноги — міцними роговими лусками, а товсте оперення тіла непробивне навіть для грізних шершнів. Час від часу надто набридливих господарів розорюваного гнізда осоїд ловить і холоднокровно з’їдає, не забуваючи попередньо висмикувати з них несмачні, очевидно, жала. Зрідка осам на вдається відігнати хижака від розорюваного гнізда, але це лише дещо затягує його остаточний розгром. От і доводиться осам ховати свої житла (розмірами від невеликого грецького горіха до значного ананасу, а в музеях доводилось бачити гнізда і до середньої величини гарбуза) в найпотаємніших і недоступних місцях: листі дерев, густій траві, сплетенні кущів, під землею. І все ж осоїд їх розшукує і розоряє. Доводилось ловити його, настільки захопленого глибинними розкопками, що з свіжо викопаної нори стирчав тільки хвіст. Інколи дивуєшся, як вдається цьому хижаку відшукувати гнізда, здавалось би, зовсім недоступні. Основний спосіб його полювання — висліджування трас польоту ос до місця, де сховане їхнє гніздо. Якою ж повинна бути гострота зору, щоб в мозаїці липневого лісу помітити мигаючих серед листя чи квітів саме цих комах, не переплутавши їх с якимись мухами. І якою ж повинна бути гострота слуху, щоб по характеру дзижчання навантажених здобиччю ос оцінити напрям їхнього польоту саме до гнізда і, поступово перелітаючи все ближче, добратися, нарешті, до бажаних сот з личинками і лялечками. Було помічено, що гудучий джміль в палатці приваблює увагу осоїда, а на дзижчання тут же ґедзів він не реагує. Треба мати немале терпіння, щоб день за днем, вишукувати ос і висліджувати їхні гнізда, яких потрібно немало: по 4 - 6 щоденно. За добу пташеня осоїда з’їдає всього близько 100 грам їжі, але це «всього» означає майже 1000 личинок! За весь період вигодовування йому потрібно приблизно 50 тисяч личинок загальною масою близько 5 кілограмів. Пташенят же у осоїда часто виростає двоє. Іноді батьки приносять в гніздо жаб, на яких пташенята звертають увагу лише в голодні дощові дні, та і то ближче до вильоту. Інша здобич — різні жуки, пташенята і злітки дрібних птахів, мишовидні гризуни, ящірки і т. д.— в раціоні осоїда випадкова. Весною, коли личинки ос ще не з’явились, пташенята частіше годуються жабами. Є у осоїдів і нахлібники, які не проти розділити з ними смачну трапезу. Одного разу в східній Німеччині, наприклад, спостерігали, як у гнізді осоїда енергійно «допомагали» пташеняті видзьобувати личинок з осиних сот три повзики. Феноменальна здібність осоїда надовго замирати і часом в недоладних позах: зі схиленою набік головою, витягнутою шиєю, з одним піднятим крилом. Звичайно хижаки на гнізді безперервно чимось займаються: оглядаються по сторонах, копаються в лотку, підправляють вистилання гнізда, приводять в порядок пір’їни. А осоїд в абсолютній нерухомості може перебувати десятки хвилин. Така здібність, напевне, для осоїда немаловажна. Особливо на фінальних етапах висліджування осиних гнізд, коли і точне його місцезнаходження потрібно засікти як можна ретельніше, і себе завчасу не виявити, оскільки розхвильовані оси вхід в гніздо навряд чи покажуть. В таких ситуаціях вміння перетворитися на десяток-другий хвилин в чучело може виявитися єдиною можливістю пообідати. Спритністю осоїд також не може пишатися. Характерна деталь: підлітаючи до гнізда або просто перескакуючи з гілки на гілку, він вчиняє стільки шуму, що ми можемо легко дізнатися про його наближення на слух. Коли осоїд летить через ліс, складається враження, що він продирається крізь крони дерев напролом, безперестанку зачіпаючи за гілки крильми. Цей дивний флегматик майже байдужий і до різноманітних подразників. Мало того, що він доволі стриманий в своїх емоціях при появі під гніздом шумної компанії грибників. Його, схоже, не дуже хвилюють навіть настирливі спостерігачі. Не тривожить осоїда і наявність поряд з його гніздом наметів. До середини періоду вигодовування необережному спостерігачу зігнати дорослу птаху з гнізда не просто. Покашлювання і навіть голосно промовлені слова її не хвилювали. Коли спостерігач останньої зміни, збирався вже йти і викинув свою куртку з намету буквально перед носом осоїда, він лише настовбурчив пір’я на потилиці, відкрив дзьоб, розкрив крила і... нерухомо завмер. З цього стану його не виводили навіть ноги спостерігача, що виднілися зі схованки. І тільки коли з’явилася голова людини, осоїд хоча й ненадовго, але все ж відлітав на сусіднє дерево. Настільки незвична для хижака поведінка спочатку дивує. А якщо подумати, так, можливо, і краще, може без зайвих криків безпечніше буде жити птахам в теперішніх лісах,—адже людину крикливістю тільки привабиш до гнізда. Очевидним дисонансом до виняткової повільності і незграбності осоїда звучить його родове латинське ім’я Pernis. В деяких його значеннях воно перекладається як «спритний». Єдиним виправданням цієї назви — красивий шлюбний політ осоїда, ефектне чергування знижень і злетів, характерне хлопання закинутими за спину крильми. Для гніздування надає перевагу хвойним породам або більш густим лісам, якщо вони листяні з мозаїкою невеликих відкритих галявин. В мішаних лісах з наявністю ялин, старається гніздитися на ділянках, багатих на ялини, а при відсутності останньої тяжіє до соснових ділянок. Чистих березових або осикових лісів уникає. Гнізда влаштовує на деревах в середині чи верхній частині крони. При можливості старається побудувати гніздо подалі від стовбура на 1-2 м, на потужних бокових гілках, так, щоб гніздо було добре закрите звисаючими зверху і збоку гілками. В південних районах ареалу дуже часто займає гнізда інших хижих птахів - канюка і тетерев’ятника. Гнізда плетуться з достатньо тонких гілок. Лоток вистилається свіжим листям. По краях гнізда завжди викладаються свіжими гілочками. На відміну від канюка і тетерев’ятника терміни розмноження осоїда пізніші на місяць. В кладці 2 яйця. Забарвлення яєць руде або світло-коричневе з інтенсивними, яскравими темно-коричневими плямами різної інтенсивності, які іноді майже повністю закривають основний фон. Відстань між гніздами різних пар в щільних угрупуваннях складає 0,5-3 км, в середньому 1,5 км, в менш насичених - 3-10 км, в середньому 5 км. Осоїд достатньо звичайний вид лісової зони, але через свою скритність його практично завжди недораховують. Самка, потривожена на гнізді, злітає з нього, швидко плануючи вниз, і відразу ховається за деревами. | |
|
| |
| Всього коментарів: 6 | |||||||
| |||||||
