http://derevszh.at.ua/ Tue, 07 Jun 2011 08:24:43 GMT uCoz Web-Service Зазвичай вживають до представників ряду Falconiformes. До цього ряду відноситься близько 270 видів. Це птахи середнього і великого розміру. Для хижих птахів характерний міцний гачкоподібно загнутий на кінці дзьоб, основа якого одіта в голу яскраво забарвлену шкіру. В цю шкіру відкриваються зовнішні отвори ніздрів. Ноги у хижих птахів помірної довжини, із загнутими і зазвичай гострими кігтями. Кігті і дзьоб служать для вбивства, а останній ще й для розчленування здобичі. Пальці відносно довгі, на підошві мають подушечки, які служать для утримування здобичі. Оперення жорстке і щільно прилягає до тіла. Забарвлення звичайно неяскраве, переважно сірого, бурого, рудого або чорного кольору, часто з домішками білого. У деяких видів, які харчуються падлом, голова і частина шиї голі, неоперені. У більшості видів самці і самки забарвлені подібно, але молоді птахи в перший рік, іноді й пізніше, відрізняються від дорослих забарвленням. Зазвичай самці менші від самок. Хижі птахи розповсюджені п... Зазвичай вживають до представників ряду Falconiformes. До цього ряду відноситься близько 270 видів. Це птахи середнього і великого розміру. Для хижих птахів характерний міцний гачкоподібно загнутий на кінці дзьоб, основа якого одіта в голу яскраво забарвлену шкіру. В цю шкіру відкриваються зовнішні отвори ніздрів. Ноги у хижих птахів помірної довжини, із загнутими і зазвичай гострими кігтями. Кігті і дзьоб служать для вбивства, а останній ще й для розчленування здобичі. Пальці відносно довгі, на підошві мають подушечки, які служать для утримування здобичі. Оперення жорстке і щільно прилягає до тіла. Забарвлення звичайно неяскраве, переважно сірого, бурого, рудого або чорного кольору, часто з домішками білого. У деяких видів, які харчуються падлом, голова і частина шиї голі, неоперені. У більшості видів самці і самки забарвлені подібно, але молоді птахи в перший рік, іноді й пізніше, відрізняються від дорослих забарвленням. Зазвичай самці менші від самок. Хижі птахи розповсюджені по всьому світі: їх немає тільки в Антарктиді і на деяких океанічних островах. В північних і помірних широтах частина видів перелітні, частина осілі і кочують після сезону розмноження. Тривалість життя хижих птахів досить значна. Відомі випадки, коли беркут прожив у неволі 46 років. Дані кільцювання також показують, що хижі птахи середнього розміру живуть близько 15 років. Навряд чи це граничний термін. Хижі птахи - моногамні. Розмножуються один раз (рідко два рази) в рік. Гнізда влаштовують просто, зазвичай на деревах, іноді в дуплах, на скелях, на землі. Нерідко займають готове гніздо, збудоване іншим видом птахів. Звичайно одна і та ж пара з року в рік гніздиться в одній і тій же гніздовій ділянці. Висиджування починається після відкладання першого яйця, а тому пташенята одного виводка різного віку. Висиджує яйця переважно самка, самець заміняє її лише на невеликий проміжок часу. Великі види висиджують кладку майже 2 місяця (наприклад, ягнятник). Види середньої величини висиджують пташенят приблизно на протязі місяця. Пташенята вилуплюються зрячими і мають добрий пух, однак потребують годівлі та обігріву, а також захисту від ворогів. Виліт з гнізда у дрібних і середніх видів хижаків відбувається у віці одного місяця, у великих грифів пташенята вилітають у трьохмісячному віці. Основним харчем хижих птахів є різні тварини, в першу чергу ссавці, птахи і комахи. Нерідко хижі птахи харчуються падлом. Деякі харчуються рослинною їжею. Деякі види годуються широким набором кормів, інші вузькоспеціалізовані. В природних умовах хижі птахи з’їдають здобич з кістками, шерстю, пір’ям. Неперетравлені рештки викидають через рот. Походження птахів Четвер, 30 липня 2009 18:07 Птахи як особливий клас хребетних виникли близько 80-100 млн. років назад. Багато представників сучасних сімейств і деяких родів птахів відомі з нижнього еоцену, тобто їхній вік складає близько 40 млн. років. Протягом цього величезного проміжку часу бували періоди, коли яка-небудь таксономічна група птахів (в сучасному уявленні рід, сімейство або навіть ряд) процвітала, потім занепадала і зникала повністю (наприклад гасторніси, діатрими, палелодуси, галінулоїди та ін.). Деякі групи птахів вимерли вже в наш час (моа, дронти). На жаль, кістки птахів, особливо дрібних, зберігаються значно гірше, ніж кістки великих ссавців, тому предків сучасних птахів ми знаємо лише за окремими, часто фрагментарними залишками. Однак ці випадкові знахідки дозволили встановити, що з 198 відомих сімейств птахів представники 28 сімейств повністю вимерли ще до початку четвертинного періоду, 4 сімейства птахів припинили своє існування в плейстоцені і ще 4 – вже в історичний час, майже на наших очах. Це були в основному великі нелітаючі птахи. В знищенні останніх 2 – 3 сімейств (дронти, моа), без сумніву, взяли участь і наші предки. В ході своєї тривалої еволюції птахи пристосувались до життя в найрізноманітніших умовах, і тому нині їхній зовнішній вигляд, будова дзьоба, ноги і інші частини тіла відрізняються великим різноманіттям. Не зважаючи на це птахів об’єднує ряд спільних ознак, які різко відрізняють їх від інших груп хребетних тварин. Птахи демонструють ряд рис своєї будови, які говорять про їхню близькість до плазунів. Тепер уже немає сумнівів в тому, що сучасні птахи і плазуни походять від спільних предків, від яких і успадкували немало спільного. І ті і інші відкладають яйця, у них майже немає шкірних залоз, їхній черепи схоже з’єднані з хребтом; у будові видільних і статевих органів також спостерігається значна схожість. (Є копчикова залоза — єдина у птахів!). Переконливі докази спільного еволюційного походження птахів і плазунів дає і палеонтологічний матеріал. Перші створіння, що нагадують сучасних птахів, з’явились на нашій планеті в мезозої, тобто приблизно 150 млн. років тому назад. Ці першоптахи були знайдені в юрських відкладеннях сланців поблизу Золнгофену і Ейхштадту в Баварії і нині відомі лише в трьох екземплярах, які відносяться до роду Archaeopteryx. Ця дивна тварина поєднувала в собі ознаки птахів і ящерів. Хвіст археоптериксів складався з 20 хребців і був довший за тіло. На кожному хребці розташовувалась пара пір’їн, два ряди яких утворювали хвіст. Череп нагадував пташиний, але щелепи були озброєні зубами. Передні кінцівки мали махове пір’я і були схожими на крила, однак зберегли три вільних пальці з кігтями. Скоріш за все, ці завбільшки з голуба першоптахи були пристосовані тільки до ширяючого польоту, як, наприклад, із сучасних ссавців летяги, але оскільки на передніх кінцівках у них були сильні пальці з кігтями, то вони могли видиратися на дерева, чіпляючись за гілки. Із викопних форм цікавий також нелітаючий Hesperornis із крейдяних відкладень Північної Америки, який жив 60—120 млн. років тому. Його ріст досягав 1,8 м, а зовнішньо він нагадував сучасну гагару. Якщо археоптерикс був наземною птахою, то скелет першоптахи гесперорніса говорить про те, що він був добре пристосований до життя у воді, а на суші пересувався, ймовірно, дуже незграбно і важко. Можна припустити, що він лише повзав на череві, відштовхуючись відсунутими далеко назад ногами. Його основною їжею була, скоріш за все, риба, яку він ловив ниряючи і схоплюючи її зубатою пащею. Із тих самих місць, що й гесперорніс описана ще одна примітивна птаха — Ichthyornis, зовні схожа на чайку. Це був добрий літун, за останніми уявленнями вже з беззубим дзьобом, який був дуже схожим на сучасних птахів. Хвіст, як і у гесперорніса, був вже значно редукований. Пізніше — на початку третинного періоду — на Землі вже стали зустрічатися представники сучасних рядів. Хоча не можна з певністю сказати, що згадані вимерлі роди були прямими предками нині живучих птахів, однак абсолютно зрозуміло, що предків птахів слід шукати серед рептилій. Головною причиною потужного розвитку класу птахів було, скоріш за все, оволодіння повітряним середовищем, де у них не було конкурентів, не враховуючи комах, нечисленної групи літаючих ссавців і деяких недосконало організованих літаючих ящерів. Існує дві гіпотези про те, яким чином птахи завойовували повітря. Одна з них припускає, що першим кроком в цьому напрямку був ширяючий політ, при якому тварина, що лазила по деревах, спускалася з висоти на землю, плануючи за допомогою розставлених оперених передніх кінцівок і хвоста. Не можна, однак, виключати і друге припущення, за яким активний політ розвився зі спроб двоногих предків, що бігали по землі, збільшити швидкість при небезпеці, допомагаючи примітивними крилами. Після на початках коротких стрибків проходив все довший відрив від землі. В освоєному новому середовищі птахи швидко розвинулися у багато форм, пристосованих до різних умов існування, деякі з них потім повторно втратили здібність до польоту і перейшли до виключно наземного або водного способу життя. Майже всі птахи літають. Нелітаючі сучасні види без сумніву мали літаючих предків, про що свідчить загальний план будови їхнього крила. Саме через здібність літати витікають основні особливості, які відрізняють птахів від решти хребетних. Зараз пернаті всіх континентів досить добре вивчені, і малоймовірно, що в якихось загублених куточках світу будуть відкриті нові види. Думки орнітологів відносно загального числа живущих на Землі видів розходяться, тому ми не беремося наводити тут точні цифри. Інколи буває важко встановити, чи є та чи інша форма повноцінним видом чи лише расою, яка не має всіх ознак окремого виду. Орієнтовно можна сказати, що зараз в загальному на Землі живе близько 8650 видів птахів. Найбагатші пернатими фауни Південної Америки і Африки. Однак, найймовірніше, в майбутньому число видів скоротиться під впливом діяльності людини, що веде або до прямого винищення одних видів, або ж до непрямого знищення інших шляхом руйнування та змінювання їхнього середовища проживання. Крім того, чисельність деяких спеціалізованих груп птахів неминуче знижується, оскільки вони не можуть пристосуватися до виникаючих нових умов. Ми також маємо ряд фактів, що свідчать про те, що деякі види птахів вимерли не без участі людини. Останнім часом приймаються міри по охороні живої природи, в тому числі і птахів, з ціллю спасіння багатьох видів, які знаходяться під загрозою зникнення, щоб добитися хоча б припинення поповнення списку вимерлих видів новими іменами. Маленький гострокрилий сокіл. Здалеку віддалено нагадує стрижа. Лапи, і голе кільце довкола очей червоні. Самець аспідно-чорний з рудим підхвістям і оперенням ніг. Самка дещо більша від самця, зверху сіра з чітким бурим поперечним малюнком, знизу охриста, з охристою або рудою головою, чорними "вусами" і смугою через око, поперечносмугастим чорнуватим хвостом. Голос Маса самців - 0,12-0,19 кг, самок - 0,13-0,20 кг, довжина - 27-33 см, крило самців - 23,7-25,3 см, самок - 24,0-26,5 см, розмах - 65-78 см. Молоді кібчики зверху буро-сірі, знизу брудно-білі з бурими продовгуватими плямами. Ноги темно-жовті. На лиці чорна маска з продовгуватої темної плями довкола ока, обрамленого знизу білим ободом, який контрастує на затилку з буро-сірим фоном; лоб світлий, на горлі вузька біла смуга. Пухові пташенята в першому вбранні білі, в другому -сірувато-білі. Самки від боривітрів відрізняються сірою верхньою стороною тіла з контрастною рудою головою, яскравою чорною маскою з вусів і смуги через око та відсутністю інтенсивних плям на черевці і грудях, від самців підсоколика малого (Falco columbarius) - рудою головою, інтенсивно сірою спиною, верхом крил і поперечносмугастим хвостом, а також гострими і вузькими крилами. Молоді кібчики від молодих боривітрів відрізняються темним (не рудим) верхом і маскою на обличчі, від молодих підсоколиків малих - характером маски і бурими (не чорними) плямами на нижній частині тіла. Кібчик заселяє територію від пів пустель до північної тайги, однак виділяється лише два типи ландшафтів, в яких він досягає оптимальної чисельності - це середньо- і південно-тайгові ліси та незаймані степи, порізані долинними та яристими лісами чи лісосмугами. Територія, на якій водиться кібчик показана на карті. В степових і лісостепових районах кібчик явно тяжіє до неосвоєних або відновлених ділянок степів. Великі колонії кібчиків прив’язані до колоній грачів в лісах по балках чи невеликих водостоках. У великих лісах гніздиться достатньо рівномірно, заселяючи їх з невисокою щільністю. В степовій і лісостеповій зоні гніздиться в основному в гніздах грачів (Corvus frugileus) в колоніях, також часто займає гнізда ворон (Corvus cornix), рідко сорок (Pica pica). Гнізда розташовуються на різноманітних породах дерев, переважно листяних (тополя, береза, осика). Висота розташування гнізд варіює від 3 до 13 м. Відомі випадки гніздування кібчиків у гніздах галок (Corvus monedula) на вершинах бетонних опор ЛЕП і в гніздах грачів (Corvus frugileus) на металічних опорах ЛЕП. Займаючи гнізда, в більшості випадків, ніяк не відновлює їх. В кладці 3-6, частіше 4 яйця. Забарвлення яєць від охристого до коричневого з бурими або червоно-бурими плямами, які закривають до 80-90% фону. Відстань між гніздами різних пар в грачиних колоніях складає 10-50 м. В щільних гніздових угрупуваннях гніздиться на відстані 100-500 м пара від пари. В менш насичених місцях проживання відстань між гніздами різних пар варіює від 0,5 до 6 км, при цьому на багатьох десятках квадратних кілометрів може бути відсутнім. Жодної ворожості до сусідів кібчики не проявляють. Одного разу було виявлено вражаючий приклад мирного співіснування дивної сім’ї кібчиків. У високому вигнилому пні осокору знайшли одиночне гніздо з пташенятами. Інших гнізд поблизу не було, що саме по собі рідкість. Але цікаве інше: пташенят в цьому гнізді вигодовувала самка і три самця! Вклад кожного з них в загальну справу був різним. Один приносив корм майже безперестанку, передаючи його самці або безпосередньо пташенятам. Два інших прилітали з їжею зрідка, воліючи ескортувати самку в її мисливських польотах. Час від часу головний постачальних проганяв «супутників» самки, але робив це якось незлобно, без голосних криків та інших емоцій. Іноді вся «бригада» мирно розсаджувалась по сухих гілках осокору, немов позуючи для фотографій. Як цей колектив сформувався, сказати важко. Оскільки всі три самці були в дорослому вбранні, відпадають підозри, що це минулорічні злітки. Ймовірно самі, які втратили свої гнізда, або ж одинокі самці приєдналися до гніздової пари бажаючи організувати щось на зразок мікро колонії. Не люблять кібчики самотності. Не можна сказати, що ці причіпки багато допомогли основній парі, однак, очевидно, не дуже й заважали, так як пташенята з дупла вилетіли благополучно. Те, що така ситуація не є випадковим збігом обставин підтвердилась пізніше. На цьому ж самому місці літом 1979 року проживали самка і два самці, при чому взаємовідносини птахів були приблизно такими ж, як і два роки назад. Ще цікавіший феномен спостерігали 50 років тому назад в Сибіру: пара кібчиків вивела і вигодовувала двох пташенят... підсоколика великого. Хто у кого і що в цьому випадку вкрав — так і залишилось загадкою. Взагалі варто відмітити, що різні дивні історії з кібчиком трапляються значно частіше, ніж з іншими пернатими хижаками: чуже ім’я, чужі діти, сімейка з трьома батьками... При нагоді ловлять кібчики ящірок, а рано вранці — мишей і полівок. Деякі пари виявляли схильність виловлювати оригінальну здобич. У нас на Україні, був виявлений великий любитель... жуків-водолюбів. В Казахстані (Наурзум) одна пара кібчиків відшукала єдине в околиці озерце, де недавно поселилися жаби, і за літо майже повністю виловили новоселів. Цікаво, що її сусіди по колонії на жаб не звертали жодної уваги, адже гризунів і комах довкола було цілком достатньо. один з найбільших денних хижих птахів родини яструбових. Найбільший орел. Крила широкі, хоча в польоті здаються вузькими. Хвіст широкий, довгий і заокруглений, в польоті часто розкритий віялом, у дорослих птахів з білуватою основою, його довжина трохи менша від ширини крила. Забарвлення чорно-буре, низ дещо світліший. На потилиці золотисте або рудувате пір’я. Самки більші від самців, однак забарвлення в них однакове. Маса самців - 2,8-4,6 кг, самок - 3,8-6,7 кг, довжина 76-95 см, крило самців - 56,5-68,5 см, самок - 63,5-75,0 см, розмах - 180-250 см. У молодих беркутів ноги темніють до кінця року. На другий рік життя білі плями на крилах ще зберігаються, але стають вже слабко помітні здалека. На третій - четвертий рік життя білі плями на крилах зникають, а двохколірне забарвлення хвоста зберігається до 5-ти років. При плануванні беркут крила тримає дещо піднятими догори (V-подібно), як канюк. Політ більш легкий і маневрений, ніж у орлана чи могильника, помахи крильми менш глибокі (амплітуда руху, як правило, не більше 1 м). Голос - дзвінкий клекіт, який віддалено нагадує гавкіт. На відміну від криків орлана, могильника і степового орла в криках беркута немає каркаючих нот. Здобич беркута різноманітна: звірі — від полівок і щурів до лисиць і молодих вовків, птахи — від дроздів і сорок до глухарів і чапель, змії, черепахи і т. д. Найчастіше беркути ловлять байбаків, ховрахів, зайців, куріпок, ворон, зимою підгодовуються падаллю. В Шотландії, наприклад, підрахували, що за рік один виводок беркутів поїдає близько 200 кілограмів живої здобичі і більше 50 кілограмів падалі. Мисливські ділянки великі, 35—75 квадратних кілометрів і більше. Мисливська сміливість беркута дивним чином поєднується з боязливістю по відношенню до людини. Побачивши її метрів за 300, беркут тихо летить геть навіть від власного гнізда і кружляє на недосяжній висоті. Тому розповіді про напади орлів на людей — найчастіше вигадки або незвичайні співпадіння обставин. В минулому беркут був знаменитий як ловча птаха. В Середній Азії з ним полювали на зайців і лисиць. Хороший беркут за три місяця добував до 30 лисиць, рекордсмен — більше 300; досвідчені брали і вовка. В 50-х роках минулого століття в Киргизії було приблизно 1000 ловчих беркутів, які добували близько 30% всіх лисиць, яких заготовляли в республіці. Проблема охорони беркута залишається гострою. Всупереч науці, закону і здоровому глузду раптом висувається проти беркутів звинувачення у викраденні ягнят, наприклад в Шотландії. Спеціальні дослідження переконливо доводять, що беркути підбирають ягнят тільки мертвих, а живих і здорових ловлять надзвичайно рідко — не більше одного на тисячу. Ледь перестали жалітися вівчарі Шотландії, як їх заокеанські колеги на Середньому Заході США вчинили беркутам повітряну бойню. Найняті ними професіональні стрільці з легких літаків розстріляли сотні беркутів в їхній рідній стихії. Скандал докотився до парламенту, завершившись строгим судовим вироком і наймачам і виконавцям. В ході розслідування експертами було показано, що кожна пара беркутів, добуваючи кроликів і гризунів, зберігає невдячним власникам ранчо до 300 тонн трави в рік. Виключна рідкісність беркута знімає питання про, його роль в мисливському господарстві: там, де процвітає нині спортивне полювання, давно цих птахів немає. Згубне для беркутів будь-яке турбування, навіть невинна цікавість. Потривожені беркути, не зважаючи на обережний і швидкий огляд їхнього гнізда професіоналами, іноді годинами не повертаються до пташеняти. У Фінляндії, наприклад, спеціальні групи з товариства охорони природи оберігають весною і літом кожне гніздо беркута, відгороджуючи його не тільки від браконьєрів і викрадачів пташенят, але навіть від фотографів. Рідкісні хижаки можуть благополучно існувати тільки в абсолютному спокої. У нас беркут гніздиться в Українських Карпатах, Закарпатті, Волинській i Рiвненськiй областях. У кінці 19 - на початку 20 століття гніздився також на території сучасних Житомирської, Київської, Чернiгiвської, Харківської, Полтавської, Кіровоградської та Дніпропетровської областей, у Криму. Ареал охоплює лесову зону, гори Євразії та Північної Америки, Північну Африку. В рівнинних лісах беркути притримуються високо-стовбурових лісів (чистих борів або змішаних лісів зі старими світло-хвойними породами у верхньому ярусі). Останнім часом спостерігається гніздування птахів серед широких не зарослих листяним молодняком вирубок. Тут беркути гніздяться по їхній периферії, рідше на одиночних деревах. В лісовій зоні розповсюдження беркута, з точки зору характерних для нього біотопів, більш широке. Ліміт місць, де беркут може "посадити" своє велике гніздо - це основний фактор, який обмежує його розповсюдження в лісовій місцевості. В гірських районах беркути притримуються міжгір’я. Пари, які гніздяться в річкових долинах, при відсутності великих скал, влаштовують гнізда, як правило, не безпосередньо на схилах річкової долини, а на схилах балок, поблизу впадання їх в долину ріки, в зв’язку з чим, з ріки вони не помітні. Там же, де є великі скельні масиви (оголення зі стінами висотою 100 м і більше), беркут тяжіє до них, не залежно від їхнього розташування. В гірському лісостепу (де немає великих скельних масивів) беркути заселяють залісені схили, влаштовуючи гнізда, зазвичай, навпроти відкритих схилів, з яких можна виявити гніздо. В більшості беркути влаштовують гнізда на деревах. В першу чергу беркути використовують високі (20-30 м) сосни, рідше кедри осики, берези і ялинки. Серед всієї маси дерев, на яких беркути будують гнізда, виділяється сосна, як найбільш використовувана як гніздова порода беркутів. В суцільних лісових масивах беркути надають перевагу розрідженим високо-стовбуровим борам. При відсутності розрідженого лісу вибирають високі дерева, які ростуть скраю болота. В загальному, при гніздуванні на деревах, вибирають ті, нижні і середні гілки крони яких, можуть витримати гніздо орла, і до яких є гарний підліт для такого великого хижака. В більшості випадків, беркут влаштовує гнізда в нижній і середній частинах крон в розвилках стовбура або на потужних несучих гілках. Рідше спостерігається гніздування в верхній частині крони (10%) чи на вершині (2%). Висота розташування гнізд варіює від висоти дерев і складає 5-30 м, а зазвичай 10-18 м. Ще беркути гніздяться на стрімких 100-600 метрових скелистих оголеннях рік і ущелин. Тут орли влаштовують гнізда на недоступних напівнішах в середині або в верхній третині стрімких скельних стін. Гніздо беркута завжди захищене зверху скельною стіною. Гнізда, розташовані на деревах мають більші розміри: діаметр 1-2 м, висота 0,5-1,9 м, менші розміри характерні новозбудованим гніздам, а більші – старим. Гнізда беркута суттєво відрізняються від гнізд інших орлів вистиланням. Лоток рясно вистелений мохом і сухою травою. По краю гніздо завжди викладене свіжими (зеленими) гілками хвойних або листяних дерев і кущів. В кладці 2, рідше 1 або 3 яйця (хоча пташеня вилітає, часто, одне). Забарвлення яєць брудно-біле з бурими плямами і крапками. Плями більше контрастують з фоном ніж у яєць могильника (Aquila heliaca). Відстань між гніздами різних пар в густих угрупуваннях складає 3-8 км, в середньому 5 км. В менш насичених місцях проживання беркути гніздяться на відстані 8-25 км пара від пари, в середньому 10 км. Беркута занесено до Червоної книги Української РСР (1980), Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, що перебувають під загрозою зникнення (1973). Його охороняють у Карпатському біосферному заповіднику. Для збільшення популяції необхідно виявляти і брати під охорону гнізда беркута; приваблювати птахів, влаштовуючи штучні гнізда, підгодовувати їх узимку. Хижа птаха середнього розміру з довгими, відносно вузькими крилами і довгим хвостом. Кінець крила здається тупим. Зверху самець світло забарвлений в сірий або світло-сизий колір з такими ж грудьми і білим черевцем. На кінцях крил великі чорні плями, при чому у летючої птахи чорний колір має границю зі світлим у вигляді тупого кута або умовно прямої лінії. По задньому краю крила тягнеться темно-сиза смуга, що виділяється на загальному світло-сизому фоні крила, менш виражена у старих птахів. Надхвістя біле. Хвіст однотонний, без смуг або ж сизі смуги ледве помітні на світло-сизому фоні хвоста. Очі жовті. Самка зверху темно-бура, знизу світло-охриста з темними каплеподібними на грудях і продовгуватими на черевці та "штанах" плямами, які рудіють в напрямку до ніг, надхвістя біле, при чому більш широке і яскраве, хвіст з темними поперечними смугами. На хвості знизу 2 темних смуги, з них кінцева смуга найбільш чітка і широка. Довкола ока чорний ободок. Лицевий диск обмежує світлий "нашийник". Очі жовті.Маса самців луня польового - 0,3-0,4 кг, самок - 0,4-0,7 кг, довжина - 43-56 см, крило самців - 32,3-36,0 см, самок - 35,8-39,6 см, розмах - 100-124 см.Молоді птахи схожі на дорослих самок, але руді, на лицьовому диску чіткий малюнок за рахунок яскравих білих пір’їн обрамлення "лиця", які контрастують з темно-бурими пір’їнами шиї. Очі сірувато-бурі.Пухові пташенята в першому вбранні білі з сірувато-охристим відтінком і темною плямою на вусі, в другому - сірувато-охристі з рудими вершинами спинних і нагрудних пушин. Літають низько над землею, мов ковзаючи, з нечастими помахами крил. Крила тримають сильно піднятими вверх (V-подібно), значно сильніше, ніж канюки (Bubo bubo).Голос - високий уривчастий або деренчливий писк, у самця більш мелодичний, ніж у самки. В Україні гніздиться всюди. М’якими й малосніжними зимами зустрічається у степовій, рідше лiсостеповiй зонах. Ареал охоплює Євразію та Північну Америку (крім полярних територій). Зимує в південних районах Євразії та Північної Америки, в Африці. Гніздо розташовує на землі. Відстань від гнізда до великого відкритого простору (луг, поляна, поле) складає зазвичай 10-200 м.В кладці 3-7, найчастіше 3-5 яєць. Забарвлення яєць біле, іноді з охристими чи бурими крапками і плямами. Зустріти їх можна на відкритих просторах (поля, луки, болота, вирубки, річкові долини), іноді – на сільськогосподарських угіддях. Чисельність луня польового в нашій державі дуже низька. Трапляються лише окремі гнізда і кілька пар у гніздовий період. Даних про вдале розмноження у неволі немає. В Україні заходи з охорони луня польового не здійснювалися. Хоча відомо, що місця його гніздування треба взяти під охорону, а також розробити методику розведення цих птахів у неволі. Лунь в польоті Помічає здобич Середніх розмірів, з маленькою і вузькою головою. Надбрівні дуги не виражені. Дзьоб невеликий, довкола нього шкіру покривають жорсткі заокруглені пір’їни. Очі яскраво-жовті. Забарвлення нижньої сторони тіла суттєво змінюється від дуже світлого, майже білого, з рідкими продовгуватими чорно-бурими плямами до бурого з поперечними білими смужками (у деяких особин перехідного забарвлення наявність бурих і білих тонів зрівноважена і їхній низ забарвлений у вигляді почергових бурих і білих смуг, при чому бурі смуги на грудях утворюють основний фон). Забарвлення спини і крил варіюють від світло-бурого до однотонного темно-бурого, при чому у птахів зі світлим забарвленням низу, як правило, світлі плями присутні і на забарвленні верху крил, а на верхній частині хвоста помітні смуги. У темнозабарвлених птахів голова однотонна зі спиною або злегка блакитного забарвлення, особливо в області передньої частини, у світло забарвлених птахів - світла з темними полями довкола очей і на потилиці, іноді повністю білувата. Хвіст відносно довгий і широкий. Видоспецифічне забарвлення хвоста: 3 чітких темних смуги, одна широка на вершині рульових і дві більш вузькі ближче до основи хвоста, при чому при виді зверху видно всі три смуги, а коли птаха в польоті при виді знизу третя смуга іноді частково прихована нижніми закриваючими хвоста. На крилі знизу крупні темні плями в більшості птахів утворюють декілька смуг вздовж крила. Самці від самок практично не відрізняються, хоча звичайно самці зверху більш сірого забарвлення. Маса 0,5-1,0 кг, довжина - 52-60 см, крило самців - 38,6-43,5 см, самок - 39,8-44,7 см, розмах - 135-150 см. Молоді осоїди за загальним забарвленням оперення дещо темніші, ніж дорослі, зі світлою головою. Часто на спині мають світлі плями. Темна смуга скраю крила ширша, ніж у дорослих птахів і менш чітка, смугастість низу тіла, як правило, більш виражена. Пуховики в першому вбранні шовковисті, білі, часто с жовтуватим переливом спинної частини, в другому вбранні сіруваті. В польоті, голова осоїда витягнута, крила трішки звужені на кінцях, розташовані в горизонтальній площині. Часто крила трішки зігнуті в плечах, але при цьому їхній протилежний край прямий. В загальному, силует досить видоспецифічний і по своїй будові займає проміжне положення між канюками і яструбами. Характерний шлюбний політ самця - він складається з крутих підйомів і пікірувань з криками, при чому перед пікіруванням птаха мов би зависає на декілька секунд швидко тріпочучи крилами над спиною. Від канюків (Buteo buteo) в польоті відрізняється смугастістю, а також більш витягнутою головою, формою крил і їх посадкою (тримає їх прямо в горизонтальній площині, а не V-подібно), від східного осоїда (Pernis ptilorhynchus) - темною плямою на згині нижньої частини крила, відсутністю темної підковоподібної плями на горлі, в ряді випадків, кількістю смуг на хвості, від змієїда (Circaetus gallicus) темної морфи - меншими розмірами, світлою головою, темними плямами на згинах крила і розташуванням смуг на хвості (у змієїда три смуги на хвості розташовані на однаковій відстані одна від одної), від змієїда світлої морфи - окрім меншого розміру, більш контрастним забарвленням з наявністю смуг і темних плям на згині крила. Голос – голосний протяжний свист, який повторювався з перервами 40-80 с. Осоїд - ентомофаг, який харчується личинками земляних ос і джмелів, дендрофіл, який заселяє виключно лісову зону. В лісостепу гніздиться тільки в достатньо великих острівних або заплавних лісах. На північ проникає до північної тайги, де є дуже рідкісним. Читачам, напевне, доводилось бачити сірі шарики з тонкого паперу з діркою внизу. Цікавитись, що там всередині,— не рекомендується, адже це і є гнізда ос. Всередині цих шариків сховані пластинки сот з личинками і лялечками. Напевне, у тваринному світі знайшлось би немало мисливців на смачних личинок, якщо б не пекучі жала їхніх захисників — надійна гарантія безпеки від таких любителів. Але не від професіоналів, серед яких спеціаліст найвищого класу — осоїд. Розорюючи осине гніздо, він не звертає жодної уваги на його розлючених власників. Не тому, що не відчуває болю, а просто від усвідомлення своєї невразливості. Голова осоїда покрита дрібними, але дуже щільними пір’їнами, ноги — міцними роговими лусками, а товсте оперення тіла непробивне навіть для грізних шершнів. Час від часу надто набридливих господарів розорюваного гнізда осоїд ловить і холоднокровно з’їдає, не забуваючи попередньо висмикувати з них несмачні, очевидно, жала. Зрідка осам на вдається відігнати хижака від розорюваного гнізда, але це лише дещо затягує його остаточний розгром. От і доводиться осам ховати свої житла (розмірами від невеликого грецького горіха до значного ананасу, а в музеях доводилось бачити гнізда і до середньої величини гарбуза) в найпотаємніших і недоступних місцях: листі дерев, густій траві, сплетенні кущів, під землею. І все ж осоїд їх розшукує і розоряє. Доводилось ловити його, настільки захопленого глибинними розкопками, що з свіжо викопаної нори стирчав тільки хвіст. Інколи дивуєшся, як вдається цьому хижаку відшукувати гнізда, здавалось би, зовсім недоступні. Основний спосіб його полювання — висліджування трас польоту ос до місця, де сховане їхнє гніздо. Якою ж повинна бути гострота зору, щоб в мозаїці липневого лісу помітити мигаючих серед листя чи квітів саме цих комах, не переплутавши їх с якимись мухами. І якою ж повинна бути гострота слуху, щоб по характеру дзижчання навантажених здобиччю ос оцінити напрям їхнього польоту саме до гнізда і, поступово перелітаючи все ближче, добратися, нарешті, до бажаних сот з личинками і лялечками. Було помічено, що гудучий джміль в палатці приваблює увагу осоїда, а на дзижчання тут же ґедзів він не реагує. Треба мати немале терпіння, щоб день за днем, вишукувати ос і висліджувати їхні гнізда, яких потрібно немало: по 4 - 6 щоденно. За добу пташеня осоїда з’їдає всього близько 100 грам їжі, але це «всього» означає майже 1000 личинок! За весь період вигодовування йому потрібно приблизно 50 тисяч личинок загальною масою близько 5 кілограмів. Пташенят же у осоїда часто виростає двоє. Іноді батьки приносять в гніздо жаб, на яких пташенята звертають увагу лише в голодні дощові дні, та і то ближче до вильоту. Інша здобич — різні жуки, пташенята і злітки дрібних птахів, мишовидні гризуни, ящірки і т. д.— в раціоні осоїда випадкова. Весною, коли личинки ос ще не з’явились, пташенята частіше годуються жабами. Є у осоїдів і нахлібники, які не проти розділити з ними смачну трапезу. Одного разу в східній Німеччині, наприклад, спостерігали, як у гнізді осоїда енергійно «допомагали» пташеняті видзьобувати личинок з осиних сот три повзики. Феноменальна здібність осоїда надовго замирати і часом в недоладних позах: зі схиленою набік головою, витягнутою шиєю, з одним піднятим крилом. Звичайно хижаки на гнізді безперервно чимось займаються: оглядаються по сторонах, копаються в лотку, підправляють вистилання гнізда, приводять в порядок пір’їни. А осоїд в абсолютній нерухомості може перебувати десятки хвилин. Така здібність, напевне, для осоїда немаловажна. Особливо на фінальних етапах висліджування осиних гнізд, коли і точне його місцезнаходження потрібно засікти як можна ретельніше, і себе завчасу не виявити, оскільки розхвильовані оси вхід в гніздо навряд чи покажуть. В таких ситуаціях вміння перетворитися на десяток-другий хвилин в чучело може виявитися єдиною можливістю пообідати. Спритністю осоїд також не може пишатися. Характерна деталь: підлітаючи до гнізда або просто перескакуючи з гілки на гілку, він вчиняє стільки шуму, що ми можемо легко дізнатися про його наближення на слух. Коли осоїд летить через ліс, складається враження, що він продирається крізь крони дерев напролом, безперестанку зачіпаючи за гілки крильми. Цей дивний флегматик майже байдужий і до різноманітних подразників. Мало того, що він доволі стриманий в своїх емоціях при появі під гніздом шумної компанії грибників. Його, схоже, не дуже хвилюють навіть настирливі спостерігачі. Не тривожить осоїда і наявність поряд з його гніздом наметів. До середини періоду вигодовування необережному спостерігачу зігнати дорослу птаху з гнізда не просто. Покашлювання і навіть голосно промовлені слова її не хвилювали. Коли спостерігач останньої зміни, збирався вже йти і викинув свою куртку з намету буквально перед носом осоїда, він лише настовбурчив пір’я на потилиці, відкрив дзьоб, розкрив крила і... нерухомо завмер. З цього стану його не виводили навіть ноги спостерігача, що виднілися зі схованки. І тільки коли з’явилася голова людини, осоїд хоча й ненадовго, але все ж відлітав на сусіднє дерево. Настільки незвична для хижака поведінка спочатку дивує. А якщо подумати, так, можливо, і краще, може без зайвих криків безпечніше буде жити птахам в теперішніх лісах,—адже людину крикливістю тільки привабиш до гнізда. Очевидним дисонансом до виняткової повільності і незграбності осоїда звучить його родове латинське ім’я Pernis. В деяких його значеннях воно перекладається як «спритний». Єдиним виправданням цієї назви — красивий шлюбний політ осоїда, ефектне чергування знижень і злетів, характерне хлопання закинутими за спину крильми. Для гніздування надає перевагу хвойним породам або більш густим лісам, якщо вони листяні з мозаїкою невеликих відкритих галявин. В мішаних лісах з наявністю ялин, старається гніздитися на ділянках, багатих на ялини, а при відсутності останньої тяжіє до соснових ділянок. Чистих березових або осикових лісів уникає. Гнізда влаштовує на деревах в середині чи верхній частині крони. При можливості старається побудувати гніздо подалі від стовбура на 1-2 м, на потужних бокових гілках, так, щоб гніздо було добре закрите звисаючими зверху і збоку гілками. В південних районах ареалу дуже часто займає гнізда інших хижих птахів - канюка і тетерев’ятника. Гнізда плетуться з достатньо тонких гілок. Лоток вистилається свіжим листям. По краях гнізда завжди викладаються свіжими гілочками. На відміну від канюка і тетерев’ятника терміни розмноження осоїда пізніші на місяць. В кладці 2 яйця. Забарвлення яєць руде або світло-коричневе з інтенсивними, яскравими темно-коричневими плямами різної інтенсивності, які іноді майже повністю закривають основний фон. Відстань між гніздами різних пар в щільних угрупуваннях складає 0,5-3 км, в середньому 1,5 км, в менш насичених - 3-10 км, в середньому 5 км. Осоїд достатньо звичайний вид лісової зони, але через свою скритність його практично завжди недораховують. Самка, потривожена на гнізді, злітає з нього, швидко плануючи вниз, і відразу ховається за деревами. https://derevszh.at.ua/news/khizhi_ptakhi/2011-06-07-4 АНАТОЛІЙ https://derevszh.at.ua/news/khizhi_ptakhi/2011-06-07-4 Tue, 07 Jun 2011 08:24:43 GMT Здавалося б, серпентофобія – страх перед зміями, – закладена у нас на рівні інстинктів, але то є не так. Люди бояться цих безногих й тихих істот, що здатні завдати нам смертоносного укусу, і це породжує сліпу і нестримну паніку. Через необачність, а то й звичайнісіньку безпечність іноді трапляються укуси отруйних змій. “Станіславівський натураліст” склав перелік отруйних змій в Україні. З отруйних змій в Україні розповсюджені лише гадюки. Загалом їх налічується 5 видів: Гадюка звичайна (Vipera berus (Linnaeus 1758), Гадюка степова (Vipera ursinii (Bonaparte 1835), Гадюка Нікольського (Vipera nikolskii Vedmederja, Grubant and Rudayeva, 1986), Гадюка Ренарда (Vipera renardi (Christoph 1861) та Гадюка носата (Vipera ammodytes (Linnaeus 1758), які дуже нерівномірно розповсюджені по країні. Найбільша їх кількість у південних та східних областях – 5 видів, а найменше – в Західній та Північній Україні – 1 вид. Повсюдно в Україні трапляється лише Гадюка звичайна. Вона заселяє усі принагідні те... Здавалося б, серпентофобія – страх перед зміями, – закладена у нас на рівні інстинктів, але то є не так. Люди бояться цих безногих й тихих істот, що здатні завдати нам смертоносного укусу, і це породжує сліпу і нестримну паніку. Через необачність, а то й звичайнісіньку безпечність іноді трапляються укуси отруйних змій. “Станіславівський натураліст” склав перелік отруйних змій в Україні. З отруйних змій в Україні розповсюджені лише гадюки. Загалом їх налічується 5 видів: Гадюка звичайна (Vipera berus (Linnaeus 1758), Гадюка степова (Vipera ursinii (Bonaparte 1835), Гадюка Нікольського (Vipera nikolskii Vedmederja, Grubant and Rudayeva, 1986), Гадюка Ренарда (Vipera renardi (Christoph 1861) та Гадюка носата (Vipera ammodytes (Linnaeus 1758), які дуже нерівномірно розповсюджені по країні. Найбільша їх кількість у південних та східних областях – 5 видів, а найменше – в Західній та Північній Україні – 1 вид. Повсюдно в Україні трапляється лише Гадюка звичайна. Вона заселяє усі принагідні території від альпійських лук Карпат на висотах понад 1800-2000 м над морем, до рівнин Причорномор’я і боліт Полісся. Голова Гадюки Ренарда (Vipera renardi (Christoph 1861) Отрута наших гадюк є дуже небезпечною і за своїми властивостями та дією прирівнюється до отрути гримучої змії, проте, укус гадюки є несмертельним і тільки у надзвичайних випадках може призвести до летального наслідку. Це пов’язано з тим, що кількість отрути, яку змія впорскує у жертву, на правду, є мізерною, а її виробництво – енергозатратним процесом, тому гадюка завжди економить свою смертоносну зброю. І за найменшої нагоди намагається утекти або, зачаївшись, перечекати присутність людини. Лише у випадку безпосередньої навмисної провокації зі сторони людини, або якщо людина випадково наступила на цю тварину, вона застосовує останній рубіж оборони – смертоносну отруту. Отрута виробляється двома отруйними залозами, які знаходяться у верхній щелепі та сполучені із порожнистими зубами-іклами. При укусі, отруйні зуби висовуються зі спеціальних мішечків, у яких вони постійно містяться, проникаючи глибоко у тіло жертви, а потужні м’язи, що оточують залозові капсули із отрутою різко скорочуються й отрута під тиском впорскується у жертву. Укус триває всього кілька десятих часток секунди, тому нагадує, радше, сильний удар, аніж, власне, укус. Гадюка звичайна (Vipera berus (Linnaeus 1758) Гадюка звичайна або живородна (Vipera berus (Linnaeus 1758) – найбільш розповсюджена в Україні. Це невеликі змії – максимум 60-70 см, а зазвичай їх довжина варіює в межах 30-50 см. Особливою її ознакою є наявність трьох великих і ряд дрібних щитків спереду від умовної лінії, яка з’єднує передні краї очей. Носові отвори прорізані у носових щитках. Передня частина голови заокруглена. Забарвлення є надзвичайно мінливим – від світло-сірого і блакитного, до мідно-червоного та чорного з темним ромбічним малюнком на спині. Звичайними місцями проживання є добре прогріті узлісся, лісові галявини, лісосмуги, порослі чагарником яри і балки, степові схили з чагарниками тощо. Гадюка степова (Vipera ursinii (Bonaparte 1835) Гадюка степова (Vipera ursinii (Bonaparte 1835) – звичайний вид на території центральних, східних та південних областей України, на західніше Хмельницької та Вінницької областей ніколи не виявлялась. Вид знаходиться під охороною Бернської конвенції, ратифікованої Україною. За розмірами майже така ж як і Гадюка звичайна – 60-65 см. Передня частина голови ледь-ледь видовжена, її краї припідняті. Спереду лобного та надочних щитків добре помітний ряд дрібних щитків неправильної форми. Міжщелепний щиток, як правило, торкається одного із верхівкових. Дихальний отвір прорізаний у нижній частині носового щитка. Забарвлена Гадюка степова у бурі відтінки з темним ромбічним малюнком на спині. З кожного боку тіла наявно по одному ряду невеликих розмитих плям. Темне забарвлення є надзвичайно рідкісним. Трапляється у вкритих чагарником степових балках, ярах, заплавах річок, лісосмуги. Молодий самець Гадюки Нікольського (Vipera nikolskii Vedmederja, Grubant and Rudayeva, 1986) Гадюка Нікольського (Vipera nikolskii Vedmederja, Grubant and Rudayeva, 1986) – широко розповсюджена на території південних та східних областей України. Раніше її вважали темною формою Гадюки звичайної, проте, детальні дослідження показали її відмінності і приналежність до окремого виду. Це найбільша гадюка України – довжина тіла у дорослих особин становить 76-80 см. Голова велика, ледь випукла, добре відмежована від шиї. Забарвлення чорне з ледь-ледь помітним ромбічним малюнком на спині. Молоді тварини – до трьох років – мають сірувато-буре забарвлення, а пізніше темніють. Особливою ознакою є яскраво-жовте або помаранчеве забарвлення нижньої сторони кінчика хвоста. Живе на узліссях, лісових галявинах лісосмугах складених листяними породами дерев, а у соснових – надзвичайно рідкісна. Гадюка Ренарда (Vipera renardi (Christoph 1861) Гадюка Ренарда (Vipera renardi (Christoph 1861) – єдина з гадюк України, що має природоохоронний статус і занесена до Червоної книги, як зникаючий вид. Поширена дуже нерівномірно, найбільше знахідок відомо з Причорноморської низовини і Слобожанщини. Найбільш північна – це південь Київської області, а найбільш західна – південь Хмельницької. Раніше вважалась східним підвидом Гадюки степової, зараз же виокремлена у самостійний вид, хоча декотрі герпетологи сперечаються про її статус. Живе у полиновому степу, балках з чагарником, лісосмугах. Гадюка носата (Vipera ammodytes (Linnaeus 1758) Гадюка носата (Vipera ammodytes (Linnaeus 1758) – найбільш рідкісна гадюка України, оскільки трапляться дише в окремих локалітетах півдня та сходу нашої країни. Особливою ознакою є специфічний виріст на кінчику носа завдовжки 3-7 мм. Довжина тіла коливається в межах 60-70 см. Забарвлення варіює – від майже білого з чорним ромбічним малюнком до мідно-червного з таким же малюнком вздовж спини. Живе у порослих лісом та чагарником балках й долинах рік. Смертельних випадків при укусах Гадюки носатої ніколи не фіксували. Живляться усі гадюки дрібними гризунами і птахами, а самі є об’єктом полювання для лелек, хижих птахів та ссавців. Таким чином, виконуючи функцію зв’язкової ланки у екосистемах, тому заслуговують на нашу охорону і бережне відношення. МІФИ І ПРАВДА ПРО УКУСИ ГАДЮК, ЩО МЕШКАЮТЬ В УКРАЇНІ Що ж насправді криється за новинами-чутками? Не намагайтеся вхопити гадюку руками, як це робив покійний Стів Ірвін Міф перший: гадюки – смертельно отруйні змії. Отрута гадюк має білкову природу, за своїми структурою і дією, вона прирівнюється до отрути гримучих змій, руйнуючи кров’яні тільця. Проте, укус гадюки є несмертельним і тільки у надзвичайних випадках може призвести до летального наслідку. Це пов’язано з тим, що кількість отрути, яку змія впорскує у жертву, на правду, є мізерною, а її виробництво – енергозатратним процесом, тому гадюка завжди економить свою смертоносну зброю. Міф другий: агресивність гадюки. Офіційний сайт МНС України повідомляє, що у Карпатах на туристів, цитую: “чатують отруйні змії”… Некомпетентність чиновника, що написав цю нісенітницю, як то кажуть, на лице. Насправді ж гадюки зовсім не агресивні. Навпаки, вони вразливі і полохливі створіння, які за найменшої нагоди намагаються утекти або, зачаївшись, перечекати присутність людини чи іншої тварини. Лише у випадку безпосередньої навмисної провокації зі сторони людини, або якщо людина випадково наступила на цю тварину, вона застосовує останній рубіж оборони – смертоносну отруту. Міф третій: при укусі гадюки, з рани, ротом можна відсмоктати 30-50% отрути. Інтернет-пошуковець видав мені безліч сайтів з інструкцією надання першої медичної допомоги. В тому числі, й згадувані уже сайти МНС та м. Тальне. Найцікавіше, що абсолютна більшість з них розмістили у себе неправильну інструкцію, в якій власне йдеться про те, що отруту необхідно висмоктати, а вище місця укусу накласти джгут. В реальності така допомога не допомагає (перепрошую за тавтологію), навпаки, шкодить. Відсмоктування отрути ротом чи медичними банками є малоефективним заходом допомоги, адже отрута знаходиться на значній глибині у тканинах, що пояснюється довжиною отруйних зубів гадюки – у дорослих особин вона складає 1,2-1,5 см. А зважаючи на еластичність тканин людського тіла, які змикаються після укусу, то відсмоктування отрути взагалі не дає жодного результату, хіба лише психологічний. На укушену кінцівку накладіть нетугу пов'язку, але не джгут! Міф четвертий: накладання джгута сповільнює розповсюдження отрути по організмі. Накладання джгута – це одна із найдавніших практик при укусі гадюки, але вона має зворотній ефект – викликає локальний некроз тканин і навіть ґанґрену! Справа в тому, що отрута розповсюджується не по кровоносних судинах, а по лімфатичній системі, яка проходить глибоко у тканинах. Джгут же перетискає вени, які йдуть під поверхнею шкіри, тому рідина із сироватки крові переходить у тканини, спричинюючи набряк і перешкоджаючи їх диханню. Це спричинює також падіння артеріального тиску, запаморочення, непритомність і навіть серцеву недостатність. У такому випадку людина може померти не від зміїної отрути, а від накладання джгута і народних методів лікування. Зафіксуйте ногу шиною і доправте постраждалого до шпиталю Міф п’ятий: припікання та розрізання місця укусу гадюки. “Знавці” (назвемо їх так…) радять розрізати ранку від укусу гадюки і висмоктати отруту, а тоді її припекти розпеченим залізом. В реальності, ця процедура є не лише не ефективною, але й небезпечною для постраждалого. По-перше, розрізання і припікання викликають біль, а відповідно і шоковий стан потерпілого; по-друге, розрізання рани спричинює кровотечу, а отрута як була, так і залишається у тканині та лімфі; по-третє, у польових умовах операція загрожує інфекцією і різноманітними ускладненнями. Отрута гадюки – це білок, який денатурується при нагріванні, навіть до 40 градусів за Цельсієм, саме тому організм реагує на нього гарячкою 40-41 градус, таким чином, знешкоджуючи отруту. Проте, припікання рани не дасть жодного ефекту, адже отрута у м’язах на глибині 1,5 см, а припікання має лише поверхневу дію, спричинюючи опік, і в результаті, на все життя залишиться рубець… Що робити? Якщо ж трапилась така прикрість як укус гадюки, перш за все не потрібно панікувати. Слід пам’ятати, що людський організм здатен перебороти дію отрути змій, що живуть в Україні, – це триватиме кілька днів і супроводжуватиметься гарячкою і пропасницею. Для людей, що чутливі до алергічних подразників необхідно прийняти антигістамінні засоби (супрастин, димедрол, тавегіл тощо). Ушкоджену кінцівку слід іммобілізувати, тобто знерухоміти, наклавши шину на найближчі до місця укусу суглоби. Зняти усі кільця, каблучки та браслети, якщо укус припав на руку, оскільки вони будуть діяти як джгути. Постраждалому потрібно пити багато рідини (але не алкоголю, ясна річ!), можна гарячий чай, тоді отрута швидше буде виводитися через нирки. На рану вартує покласти лід або щось холодне, що зменшить больові відчуття. І допровадити слабого до шпиталю. Пам’ятайте, що гадюки ніколи не атакують першими. Не намагайтесь взяти їх у руки, пнути ногою чи фотографувати з невеликої відстані, не провокуйте і не панікуйте, а мирно розійдіться з ними. інформація з сайту Станіславівський Натураліст (nаturаlіst.іf.uа) Неотруйні "змії"В Україні є 8 неотруйних "змій": — водяний та звичайний вужі, мідянка, леопардовий, чотирисмугий, лісовий і жовточеревий полози та безнога ящірка веретільниця. https://derevszh.at.ua/news/mifi_i_pravda_pro_ukusi_gadjuk_shho_meshkajut_v_ukrajini/2011-03-31-3 АНАТОЛІЙ https://derevszh.at.ua/news/mifi_i_pravda_pro_ukusi_gadjuk_shho_meshkajut_v_ukrajini/2011-03-31-3 Thu, 31 Mar 2011 08:32:10 GMT З давніх-давен люди ставилися до цих членистоногих з острахом і тому недивно, що існує багато легенд, повір’їв та просто відвертих нісенітниць, пов’язаних з павуками. Так. у деяких місцевостях вважаться, що укус каракурта – це кара людині долею за скоєні гріхи. Тому думають, що хвороба від укусу каракуртом особлива і лікувати людину потрібно обов’язково з молитвами. Інше повір’я стверджує, що душі всіх скривджених людей після смерті переселяються в павука – каракурта для того, щоб помститися людям за завдані страждання. Для декого може стати несподіванкою той факт, що в Україні мешкає таке небезпечне членистоногі як каракурт. І напевно далеко не всім відомо, що після «контакту» з каракуртом жертва, у кращому випадку, страждатиме від гострого болю, розладу серцево-судинної системи, задухи та судом, а в гіршому – може і померти.Майже всі павуки, за виключенням декількох видів, отруйні. Вони мають залози, секрет яких при введенні в тіло жертви призводить до її загибелі. У більшості пав... З давніх-давен люди ставилися до цих членистоногих з острахом і тому недивно, що існує багато легенд, повір’їв та просто відвертих нісенітниць, пов’язаних з павуками. Так. у деяких місцевостях вважаться, що укус каракурта – це кара людині долею за скоєні гріхи. Тому думають, що хвороба від укусу каракуртом особлива і лікувати людину потрібно обов’язково з молитвами. Інше повір’я стверджує, що душі всіх скривджених людей після смерті переселяються в павука – каракурта для того, щоб помститися людям за завдані страждання. Для декого може стати несподіванкою той факт, що в Україні мешкає таке небезпечне членистоногі як каракурт. І напевно далеко не всім відомо, що після «контакту» з каракуртом жертва, у кращому випадку, страждатиме від гострого болю, розладу серцево-судинної системи, задухи та судом, а в гіршому – може і померти.Майже всі павуки, за виключенням декількох видів, отруйні. Вони мають залози, секрет яких при введенні в тіло жертви призводить до її загибелі. У більшості павуків отрута діє на основну їхню здобич – тобто на комах, але безпечна для людини. Проте, мікроскопічні дози отрути, що вимірюються долями міліграма, у деяких видів можуть бути небезпечними для ссавців, зокрема, і для людини. Переважне число отруйних павуків мешкає у тропічних і субтропічних країнах.Каракурти – павуки невеликих розмірів: самки досягають 10-20 мм довжини, самці – 4-7 мм. Статевозрілі самки чорного забарвлення, у самців і статевонезрілих самок - червоні плями на черевці. Мають очі денного і нічного зору. У цього павука недобра й зловісна слава – каракурт згубив чимало людських життів. А на вигляд він зовсім не страшний – невеличкого чи середнього розміру павук: довжина тіла самки (не рахуючи кінцівок) – 10-20 мм, самця 4-7 мм. Забарвлення – чорного кольору з червоними чи сріблясто-білими крапочками чи взагалі без них.Каракурт здавна зустрічається на півдні України. Цей вид – типовий мешканець посушливих рівнин Середньої Азії та Казахстану. Колись, ще в доісторичні часи, у період чергового осушення клімату, утворився єдиний пояс із пустель і напівпустель Азії та степів Європи. Можливо, саме тоді каракурт і проник у Північне Причорномор’я. Чисельність каракурта коливається – це взагалі характерно для павуків і комах. Були роки і навіть десятиріччя, коли про каракурта нічого не було чутно і він ніяк себе не виявив. А після зміни умов знову «з’явився», оскільки чисельність його різко зростала. Зазвичай, це відбувалося тоді, коли встановлювалася спекотна й посушлива погода – саме такі умови найбільш сприятливі для цього виду. Ще років десять тому павук зустрічався там, де він має бути – на сухих і добре прогрітих ділянках зі степовою або напівпустельною рослинністю. Але відтоді багато що змінилося – у тому числі й звички каракурта!Неймовірно, але факт: цей степовик і пустельник пристосувався до проживання в … лісах! Цей павук улаштовує свої нори під стовбурами сосен – факт майже неймовірний. А десь із 2002 року каракуртів знаходили в центральних районах Херсона, де, зокрема, павук укусив хлопчика, який ішов по парку. Крім того, не виключено, що каракурт розширює свій ареал і просувається на північ.Каракурт дуже небезпечний. Недосвідчений обиватель може запитати – навіщо павуку, що вживає в їжу лише комах, така міцна отрута? Це пояснюється просто. В пустелях чи навіть у південних степах найкраща схованка від спекотного сонця – нори гризунів. Побачивши небезпечного гостя, гризун просто втікає зі своєї домівки, щоб врятувати своє життя. А павук, налякавши господаря, оселяється в норі. Павутиння у каракурта досить характерне – товсте, дуже міцне, неправильної форми; нерідко в ньому можна побачити мертвих комах і різне сміття – травинки, пелюстки, шерсть. І якщо біля входу в нору чи ж просто біля землі (під каменями, біля основи стовбура дерева й інших місцях) ви побачите таке павутиння – будьте обережні. Каракурт десь поруч! Його отрута унікальна за своєю силою: вона сильніша від отрути гюрзи в 15 разів! Цей родич знаменитої «чорної вдови», котра живе у Північній Америці, є найотруйнішим і , отже, найнебезпечнішим павуком України. Найбільш небезпечні самки каракурта. Отрута каракурта (Lathrodectus tredecimguttatus) має нейротропну дію, впливаючи в основному на нервову систему. Місцевих явищ (набряк, почервоніння) майже немає, але порушується проведення нервових імпульсів. А через 15 хвилин з’являються грізні симптоми – порушення дихання та серцевої діяльності, зміни у свідомості («затемнення»), панічний страх. Нерідко виникає сильний болючий синдром – нестерпний біль у ділянці грудної клітки. живота або попереку. А взагалі описати симптоми отруєння від укусу каракурта непросто – дуже часто таке отруєння схоже чи то на інфаркт, чи то на напад виразкової хвороби. За статистикою, найбільше число укусів припадає на весняно-літній період. Укус каракурта не дуже болючий – біль приблизно такий, ніби ви наштовхнулися на товсту колючку. На місці укусу можна побачити невеличку червону цяточку. У ній – дві крихітні білі крапки, сліди від введення отрути. Ефективний захід при поданні першої допомоги – припікання. Необхідно не пізніше, ніж через дві хвилини припекти місце укусу полум’ям голівки сірника і дати їй повністю згоріти в ранці. При цьому руйнується від 90 до 100 відсотків отрути. Такий метод урятував життя не одному десятку пастухів, геологів і ловців змій. До речі, у разі укусу змією застосовувати припікання не можна – це може завдати шкоди. Адже зуби навіть найменшої змії проникають надто глибоко для того, щоб отруйні речовини можна було знешкодити за допомогою високої температури. А каракурт вводить отруту у верхній шар шкіри, припікання руйнує отруту – коли вона ще не проникла в глибші шари шкіри й інші органи та тканини. Після цього постраждалого відправляють до лікарні – навіть якщо він нібито добре почувається. https://derevszh.at.ua/news/otrujni_pavuki_ukrajini/2011-03-31-2 АНАТОЛІЙ https://derevszh.at.ua/news/otrujni_pavuki_ukrajini/2011-03-31-2 Thu, 31 Mar 2011 07:43:28 GMT Чорно́бильська катастро́фа — екологічна катастрофа Була спричинена руйнуванням 26 квітня 1986 року четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції, розташованої на території України (у той час — Української РСР). Руйнування мало вибуховий характер, реактор був повністю зруйнований і в довкілля було викинуто велику кількість радіоактивних речовин. Катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічним збитком. Радіоактивна хмара від аварії пройшла над європейською частиною СРСР, більшою частиною Європи, східною частиною США. Приблизно 60 % радіоактивних речовин осіло на території Білорусі. Близько 200 000 чоловік було евакуйовано із зон забруднення. Чорнобильська аварія стала подією великого суспільно-політичного значення[Джерело?] для СРСР. Це наклало деякий відбиток на хід розслідування її причин. Підхід до інтерпретації фактів і обставин аварії мінявся з часом і повністю єдин... Чорно́бильська катастро́фа — екологічна катастрофа Була спричинена руйнуванням 26 квітня 1986 року четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції, розташованої на території України (у той час — Української РСР). Руйнування мало вибуховий характер, реактор був повністю зруйнований і в довкілля було викинуто велику кількість радіоактивних речовин. Катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічним збитком. Радіоактивна хмара від аварії пройшла над європейською частиною СРСР, більшою частиною Європи, східною частиною США. Приблизно 60 % радіоактивних речовин осіло на території Білорусі. Близько 200 000 чоловік було евакуйовано із зон забруднення. Чорнобильська аварія стала подією великого суспільно-політичного значення[Джерело?] для СРСР. Це наклало деякий відбиток на хід розслідування її причин. Підхід до інтерпретації фактів і обставин аварії мінявся з часом і повністю єдиної думки не існує.[Джерело?] Спершу керівництво УРСР та СРСР намагалося приховати масштаби трагедії, але після повідомлень з Швеції, де на Фоксмаркській АЕС були знайдені радіоактивні частинки, які були принесені з східної частини СРСР та оцінки масштабів зараження, розпочалася евакуація близько 130 000 мешканців Київської області із забруднених районів. Радіоактивного ураження зазнали близько 600 000 осіб, насамперед ліквідатори катастрофи. Навколо ЧАЕС створена 30-кілометрова зона відчуження. Характеристика АЕС Чорнобильська АЕС (51°23′22″ пн. ш. 30°05′59″ сх. д. (G)) розташована в Україні поблизу міста Прип'ять, за 18 кілометрів від міста Чорнобиль, за 16 кілометрів від білоруського кордону і за 110 кілометрів від Києва. До аварії на станції використовувалися чотири реактори РБМК-1000 (реактор великої потужності канального типу) з електричною потужністю 1000 МВт (теплова потужність 3200 МВт) кожен. Ще два аналогічні реактори будувалися. ЧАЕС виробляла приблизно десяту частку електроенергії України. Аварія Приблизно о 1:23:50 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух, який повністю зруйнував реактор. Будівля енергоблока частково обвалилася, при цьому, як вважається, загинула 1 людина — Валерій Ходимчук[1]. У різних приміщеннях і на даху почалася пожежа. Згодом залишки активної зони розплавилися. Суміш з розплавленого металу, піску, бетону і частинок палива розтікалася підреакторними приміщеннями.[2][3]. В результаті аварії стався викид радіоактивних речовин, у тому числі ізотопів урану, плутонію, йоду-131 (період напіврозпаду 8 днів), цезію-134 (період напіврозпаду 2 роки), цезію-137 (період напіврозпаду 30 років), стронцію-90 (період напіврозпаду 29 років). Ситуація погіршувалася в зв'язку з тим, що в зруйнованому реакторі продовжувалися неконтрольовані ядерні і хімічні (від горіння запасів графіту) реакції з виділенням тепла, з виверженням з розлому протягом багатьох днів продуктів горіння радіоактивних елементів і зараження ними великих територій. Зупинити активне виверження радіоактивних речовин із зруйнованого реактора вдалося лише до кінця травня 1986 року мобілізацією ресурсів усього СРСР і ціною масового опромінення тисяч ліквідаторів. Хронологія подій На 25 квітня 1986 року була запланована зупинка 4-го енергоблока Чорнобильською АЕС для чергового обслуговування. Було вирішено використовувати цю можливість для проведення ряду випробувань. Мета одного з них полягала в перевірці проектного режиму, що передбачає використання інерції турбіни генератора для живлення систем реактора в разі втрати зовнішнього електроживлення. Аварія Випробування повинні були проводитися на потужності 700 МВт, але через помилки оператора при зниженні потужності, вона впала до 30 МВт. Було вирішено не піднімати потужність до запланованих 700 МВт і обмежитися 200 МВт. При швидкому зниженні потужності, і подальшій роботі на рівні 30 — 200 МВт почало посилюватися отруєння активної зони реактора ізотопом Ксенону-135. Для того, щоб підняти потужність, з активної зони витягувалася частина керуючих стержнів. Після досягнення 200 МВт були включені два додаткові насоси, які повинні були служити навантаженням для генераторів під час експерименту. Величина потоку води через активну зону на деякий час перевищила допустиме значення. В цей час для підтримки потужності операторам довелося ще більше підняти стержні. При цьому, оперативний запас реактивності виявився нижчим за допустимий, але персонал реактора про це не знав. О 1:23:04 почався експеримент. У цей момент жодних сигналів про несправності або про нестабільний стан реактора не було. Через зниження обертів насосів, підключених до «вибігаючого» генератора і позитивного парового коефіцієнта реактивності, почалася тенденція до збільшення потужності (вводилася позитивна реактивність), проте система управління успішно цьому протидіяла. О 1:23:40 оператор натиснув кнопку аварійного захисту. Точна причина цієї дії оператора невідома, існує думка, що це було зроблено у відповідь на швидке зростання потужності. Проте Анатолій Дятлов (заступник головного інженера станції з експлуатації, що знаходився у момент аварії в приміщенні пульта управління 4-им енергоблоком) стверджує в своїй книзі, що це було передбачено раніше на інструктажі і зроблено в штатному (а не аварійному) режимі для глушіння реактора разом з початком випробувань з «вибігу» турбіни, після того, як стержні автоматичного регулювальника потужності підійшли до низу активної зони. Системи контролю реактора також не зафіксували зростання потужності аж до включення аварійного захисту. Керуючі і аварійні стержні почали рухатися вниз, занурюючись в активну зону реактора, але через декілька секунд теплова потужність реактора стрибком зросла до невідомо великої величини (потужність зашкалювала на всіх вимірювальних приладах). Сталися два вибухи з інтервалом в декілька секунд, в результаті яких реактор був зруйнований. Про точну послідовність процесів, які привели до вибухів, не існує точних даних. Загально визнано, що спочатку стався неконтрольований розгін реактора, в результаті якого було зруйновано декілька ТВЕЛів. Це викликало порушення герметичності технологічних каналів, в яких ці ТВЕЛи знаходилися. Пара з пошкоджених каналів потрапила в міжканальний реакторний простір. В результаті там різко зріс тиск, що викликало відрив і підйом верхньої плити реактора, крізь яку проходять всі технологічні канали. Це призвело до масового руйнування каналів, скипанню одночасно у всьому об'ємі активної зони і викиді пари назовні — це був перший вибух (паровий). Щодо подальшого протікання аварійного процесу і природи другого вибуху, що повністю зруйнував реактор, немає об'єктивних зареєстрованих даних і можливі лише гіпотези. За однією з них, це був вибух хімічної природи, тобто вибух водню, який утворився в реакторі при високій температурі в результаті пароцирконієвої реакції і ряду інших процесів. За іншою гіпотезою, це вибух ядерної природи[4], тобто тепловий вибух реактора в результаті його розгону на миттєвих нейтронах, викликаного повним зневодненням активної зони. Великий позитивний паровий коефіцієнт реактивності робить таку версію аварії цілком вірогідною. Нарешті, існує версія, що другий вибух — теж паровий, тобто продовження першого; за цією версією всі руйнування викликав потік пари, викинувши з шахти значну частину графіту і палива. А піротехнічні ефекти у вигляді «феєрверку» вилітаючих, розпечених фрагментів, які спостерігали очевидці, це результат «виникнення пароцирконієвою і інших хімічних екзотермічних реакцій»[5] [ред.] Причини аварії Існує принаймні два різні підходи до пояснення причини чорнобильської аварії, які можна назвати офіційними, а також декілька альтернативних версій різної міри вiрогiдностi. Спочатку провину за катастрофу покладали виключно, або майже виключно, на персонал. Таку позицію зайняли Державна комісія, сформована в СРСР для розслідування причин катастрофи, суд, а також КДБ СРСР, що проводив власне розслідування. МАГАТЕ у власному звіті 1986 року також в цілому підтримало цю точку зору[6]. Значна частина публікацій у ЗМІ, у тому числі і недавніх, основана саме на цій версії. На ній же основані різні художні і документальні твори. Грубі порушення правил експлуатації АЕС, скоєні персоналом ЧАЕС, за цією версією, полягали в наступному: проведення експерименту будь-якою ціною, не зважаючи на зміну стану реактора; вивід з роботи справного технологічного захисту, який просто зупинив би реактор ще до того як він потрапив би в небезпечний режим; замовчання масштабу аварії в перші дні керівництвом ЧАЕС. Проте в подальші роки пояснення причин аварії були переглянуті, у тому числі і в МАГАТЕ. Консультативний комітет з питань ядерної безпеки (INSAG) в 1993 році опублікував новий звіт[7], що приділяв більшу увагу серйозним проблемам в конструкції реактора. У цьому звіті багато висновків, зроблених в 1986 році, було визнано помилковими. У сучасному викладі, причини аварії такі: реактор був неправильно спроектований і небезпечний; персонал не був проінформований про небезпеки; персонал допустив ряд помилок і неумисно порушив існуючі інструкції, частково через відсутність інформації про небезпеки реактора; відключення захисту або не вплинуло на розвиток аварії, або не суперечило нормативним документам. Недосконалий реактор Реактор РБМК-1000 мав ряд конструктивних недоліків, які, на думку фахівців МАГАТЕ, стали головною причиною аварії. Вважається також, що через неправильну підготовку до експерименту з «вибігу» генератора і помилки операторів, виникли умови, в яких ці недоліки проявилися на максимальному рівні. Наголошується, зокрема, що програма не була належним чином погоджена і в ній не відводилося достатньої уваги питанням ядерної безпеки. Після аварії були прийняті заходи для усунення цих недоліків в даних реакторах на інших АЕС. [ред.] Позитивний паровий коефіцієнт реактивності Під час роботи реактора через активну зону прокачується вода, яка використовується як теплоносій. Усередині реактора вона кипить, частково перетворюючись на пару. Реактор мав позитивний паровий коефіцієнт реактивності, тобто чим більше пари, тим більше потужність, що виділяється за рахунок ядерних реакцій. На малій потужності, на якій працював енергоблок під час експерименту, дія позитивного парового коефіцієнта не компенсувалася іншими явищами, що впливають на реактивність, і реактор мав позитивний потужнісний коефіцієнт реактивності. Це означає, що існував додатний зворотний зв'язок — зростання потужності викликало такі процеси в активній зоні, які приводили до ще більшого зростання потужності. Це робило реактор нестабільним і небезпечним. Крім того, оператори не були проінформовані про те, що на низьких потужностях може виникнути позитивний зворотній зв'язок. [ред.] “Кінцевий ефект” Ще небезпечнішою була помилка в конструкції керуючих стержнів. Для управління потужністю ядерної реакції в активну зону вводяться стержні, що містять речовину, що поглинає нейтрони. Коли стержень виведений з активної зони, в каналі залишається вода, яка теж поглинає нейтрони. Для того, щоб усунути негативний вплив цієї води, в РБМК під стрижнями були поміщені витискувачі з графіту. Але при повністю піднятому стрижні під витискувачем залишався стовп води висотою 1,5 метра. При русі стрижня з верхнього положення, у верхню частину зони входить поглинач і вносить негативну реактивність, а в нижній частині каналу графітовий витискувач заміщає воду і вносить позитивну реактивність. У момент аварії нейтронне поле мало провал в середині активної зони і два максимуми — у верхній і нижній її частині. При такому розподілі поля, сумарна реактивність, що вноситься стрижнями, протягом перших трьох секунд руху була позитивною. Це так званий «Кінцевий ефект», унаслідок якого спрацьовування аварійного захисту в перші секунди збільшувало потужність, замість того щоб одразу зупинити реактор. [ред.] Помилки операторів Спочатку стверджувалося, що оператори зробили багато помилок. Зокрема, провиною персоналу вважалося відключення основних систем захисту реактора, продовження роботи після падіння потужності до 30 Мвт і те, що реактор не зупинили, хоча знали, що оперативний запас реактивності менший дозволеного. Стверджувалося, що ці дії були порушенням встановлених інструкцій і процедур і стали головною причиною аварії. У доповіді МАГАТЕ 1993 року ці висновки були переглянуті. Було визнано, що більшість дій операторів, які раніше вважалися порушеннями, насправді відповідали прийнятим у той час правилам або не справили жодного впливу на розвиток аварії. Зокрема: тривала робота реактора на потужності нижче 700 МВт не була заборонена, як це раніше стверджувалося; одночасна робота всіх восьми насосів не була заборонена жодним документом; відключення системи аварійного охолоджування реактора (САОР) допускалося, за умови проведення необхідних узгоджень. Система була заблокована відповідно до затвердженої програми випробувань, і необхідний дозвіл від Головного інженера станції був отриманий. Це не вплинуло на розвиток аварії — до того моменту, коли САОР могла б спрацювати, активна зона вже була зруйнована; блокування захисту, що зупиняє реактор в разі зупинки двох турбогенераторів, не лише допускалося, але було обов'язковим при роботі на низькій потужності; те, що не був включений захист при низькому рівню води в баках-сепараторах, технічно, було порушенням регламенту. Проте це порушення не пов'язане безпосередньо з причинами аварії і, крім того, інший захист (за нижчим рівнем) був включений. Тепер при аналізі дій персоналу основна увага приділяється не конкретним порушенням, а низькій «культурі безпеки». Слід зазначити, що саме це поняття фахівці з ядерної безпеки почали використовувати лише після Чорнобильської аварії. Звинувачення відноситься не лише до операторів, але і до проектувальників реактора, керівництву АЕС і тому подібне. Експерти вказують на такі приклади недостатньої уваги до питань безпеки: після відключення системи аварійного охолоджування реактора (САОР) 25 квітня від диспетчера «Київенерго» було отримано вказівку відкласти зупинку енергоблока, і реактор декілька годин працював з відключеною САОР. Персонал не мав можливості знов увімкнути САОР (для цього потрібно було вручну відкрити декілька клапанів, а це зайняло б кілька годин[8]), проте з точки зору безпеки, реактор слід було зупинити, не зважаючи на вимогу «Київенерго». 25 квітня протягом декількох годин оперативний запас реактивності (ОЗР), за вимірами, був менший дозволеного (у цих вимірах, можливо, була помилка, про яку персонал знав; реальне значення було в дозволених межах.[9]) 26 квітня, безпосередньо перед аварією, ОЗР також (на короткий час) був меншим дозволеного. Останнє стало однією з головних причин аварії. Експерти МАГАТЕ відзначають, що оператори реактора не знали про важливість цього параметра. До аварії вважалося, що обмеження, встановлені в регламенті експлуатації, пов'язані з необхідністю підтримки рівномірного енерговиділення у всій активній зоні. Хоча розробникам реактора було відомо (з аналізу даних, отриманих на Ігналінській АЕС), що при малому запасі реактивності, спрацьовування захисту може приводити до зростання потужності, відповідні зміни так і не були внесені до інструкцій. Крім того, не було засобів для оперативного контролю цього параметра. Значення, що порушують регламент, були набуті з розрахунків, зроблених вже після аварії на підставі параметрів, записаних реєструючою апаратурою; після падіння потужності персонал відхилився від ухваленої програми і на свій розсуд вирішив не піднімати потужність до наказаних 700 Мвт. За словами А. С. Дятлова[9] це було зроблено за пропозицією начальника зміни блоку Акімова. Дятлов, як керівник випробувань, погодився з пропозицією, оскільки в регламенті, що діяв у той час, не було заборони на роботу на такій потужності, а для випробувань велика потужність була не потрібна. Експерти МАГАТЕ вважають, що будь-яке відхилення від заздалегідь складеної програми випробувань, навіть в рамках регламенту, неприпустиме. Не зважаючи на те, що в новій доповіді акценти були зміщені і основними причинами аварії названі недоліки реактора, експерти МАГАТЕ вважають, що недостатня кваліфікація персоналу, недостатні знання про особливості реактора, що впливають на безпеку, і необачні дії також були важливими чинниками, що призвели до аварії. [ред.] Роль оперативного запасу реактивності Для підтримки постійної потужності реактора (тобто нульової реактивності) при малому оперативному запасі реактивності необхідно майже повністю витягувати з активної зони керуючі стержні. Така конфігурація (з витягнутими стержнями) на реакторах РБМК була небезпечна з кількох причин: важкого забезпечення однорідності енерговиділення в активній зоні; збільшувався паровий коефіцієнт реактивності. створювалися умови для збільшення потужності в перші секунди після спрацьовування аварійного захисту, завдяки «кінцевому ефекту» стрижнів. Персонал станції, мабуть, знав лише про першу з них; ні про небезпечне збільшення парового коефіцієнта, ні про кінцевий ефект в документах, що діяли у той час, нічого не вказувалося. Слід зазначити, що немає прямого зв'язку між проявом кінцевого ефекту і оперативним запасом реактивності. Загроза цього ефекту виникає, коли велика кількість керуючих стрижнів, знаходиться в крайніх верхніх положеннях. Це можливо лише коли ОЗР малий, проте, при одному і тому ж ОЗР можна розташувати стрижні по-різному — отже різна кількість стрижнів опиниться в небезпечному положенні. У регламенті були відсутні обмеження на максимальне число повністю витягнутих стрижнів. Таким чином, персоналу не було відомо про дійсні небезпеки, пов'язані з роботою при низькому запасі реактивності. Крім того, проектом не були передбачені адекватні засоби для виміру ОЗР. Не зважаючи на величезну важливість цього параметра на пульті не було індикатора, який би безперервно його показував. Зазвичай оператор отримував останнє значення лише при роздруківці, яку йому приносили двічі в годину; була, також, можливість дати завдання ЕОМ на розрахунок поточного значення, цей розрахунок тривав декілька хвилин. Перед аварією велика кількість керуючих стрижнів, опинилася у верхніх положеннях, а ОЗР був менше дозволеного регламентом значення. Оператори не знали поточного значення ОЗР і, відповідно, не знали, що порушують регламент. Проте, експерти МАГАТЕ вважають, що оператори діяли необачно і поставили стрижні в таке положення, яке було б небезпечним, навіть якщо б не було кінцевого ефекту. [ред.] Альтернативні версії В різний час висувалися різні версії для пояснення причин чорнобильської аварії. Фахівці пропонували різні гіпотези про те, що призвело до стрибка потужності. Серед причин називалися: так званий «зрив» циркуляційних насосів (порушення їх роботи в результаті кавітації), викликаний перевищенням допустимої витрати води, розрив трубопроводів великого перетину та інші. Розглядалися також різні сценарії того, як конкретно розвивалися процеси, що привели до руйнування реактора після стрибка потужності, і що відбувалося з паливом після цього. Деякі з версій були спростовані дослідженнями, проведеними в подальші роки, інші залишаються актуальними до цих пір. Хоча серед фахівців існує консенсус з питання про головні причини аварії, деякі деталі до нашого часу залишаються неясними. Були також версії, причинами вибуху в яких є локальний землетрус, диверсія тощо. [ред.] Наслідки аварії [ред.] Безпосередні наслідки З двох наявних приладів для вимірювання радіації на 1000 рентген на годину один вийшов з ладу, а інший був недоступний через завали. Тому в перші години аварії ніхто точно не знав реальних рівнів радіації в приміщеннях блоку і довкола нього. Неясним був і стан реактору. У перші години після аварії багато хто, мабуть, не усвідомлював, наскільки сильно зруйнований реактор, тому було прийнято помилкове рішення забезпечити подачу води в активну зону реактора для її охолоджування. Ці зусилля були даремними, оскільки і трубопроводи і сама активна зона були зруйновані, але вони вимагали ведення робіт в зонах з високою радіацією, які персонал виконував без захисного одягу. Інші дії персоналу станції, такі як гасіння локальних пожеж в приміщеннях станції, заходи, направлені на запобігання можливого вибуху водню, та інше, навпаки, були необхідними. Можливо, вони запобігли ще більш серйозним наслідкам. Майже одразу до місця аварії, прибули пожежні. Першими до ЧАЕС приїхала бригада під командуванням підполковника Володимира Правіка, який помер 9 травня від гострої променевої хвороби. Їх не попередили про небезпеку радіоактивного диму і уламків, вони не знали, що ця аварія була чимось більшим, ніж звичайна пожежа. Ми не знали, що це реактор. Ніхто не сказав нам.[10] Григорій Хмель, водій однієї з пожежних машин пізніше описав те, що трапилося:[11]« Ми прибули туди близько 01:45… Ми бачили розкиданий графіт. Михайло спитав: Що таке графіт? Я вдарив ногою шматок графіту. Але один з пожежників на іншій вантажівці підняв його. Воно гаряче, говорив він. Шматки графіту були різних розмірів, деякі великі, деякі достатньо малі, щоб їх можна було підняти… Ми не знали багато про радіацію. Навіть ті, хто працював тут, не мали жодних ідей. Не було води у вантажівках. Михайло заповнив цистерну і ми націлили струмінь води на вершину. Потім ті хлопчики, які померли, пішли аж до даху – Коля Ващук, Володя Правік та інші… Вони піднялися вгору сходами… і я вже їх ніколи не побачив знову. » Пріоритетним завданням було гасіння вогню на даху станції і території довкола будівлі, що містила енергоблок № 4 для того, щоб захистити енергоблок № 3 і тримати його основні охолоджувальні системи в робочому стані. Вогонь гасили до 5 години ранку. У середині четвертого блоку його вдалося загасити лише до 10 травня 1986 року, коли більша частина графіту згоріла. [ред.] Поширення радіації Після аварії утворилася радіоактивна хмара, яка накрила не лише сучасну Україну, Білорусь та Росію, які знаходилися поблизу ЧАЕС, але й і Східну Фракію, Македонію, Сербію, Хорватію, Болгарію, Грецію, Румунію, Литву, Естонію, Латвію, Фінляндію, Данію, Норвегію, Швецію, Австрію, Угорщину, Чехію, Словаччину, Нідерланди, Бельгію, Словенію, Польщу, Швейцарію, Німеччину, Італію, Ірландію, Францію (разом з Корсикою[12]), Велику Британію та острів Мен[13][14]. Інформація про радіацію прийшла не з СРСР, як мало б бути, а з Форсмаркської АЕС (англ. Forsmark Nuclear Power Plant) (1100 км від місця аварії) в Швеції, коли на одязі співробітників 27 квітня було знайдено радіоактивні частинки.[15] Після пошуків витоку радіації на самій АЕС, стало зрозуміло, що в західній частині СРСР існує серйозна ядерна проблема. Підвищення рівня радіації також було зафіксовано у Фінляндії, але страйк державної цивільної служби затримав відповідь і публікацію. [16] Забруднення території після аварії на ЧАЕС залежало від погодних умов. Повідомлення радянських і західних учених вказують на те, що Білорусь отримала близько 60 % радіоактивного забруднення від загальної кількості на СРСР. Проте згідно з даними (англ. The Other Report on Chernobyl (TORCH report), які були оприлюдненні в 2006 році половина летких часток приземлилася за межами України, Білорусі і Росії.[13] Евакуація населення Після оцінки масштабів радіоактивного забруднення стало зрозуміло, що буде потрібно робити евакуацію міста Прип'ять. Евакуація була запланована на 26 квітня, але вона була затримана за рішенням уряду СРСР та ЦК КПРС[17] і почалася лише 27 квітня 1986 року в 14:00. Це було явною помилкою, оскільки в цей день вітер дув в напрямі Прип'яті, яка знаходилася за 4 кілометри від ЧАЕС. Сосновий бір, який знаходився між містом і ЧАЕС під дією радіації перетворився на «Рудий ліс». Сосна гине при дозі в 10 Гр, 50 % летальність в людини наступає при дозі в 4 Гр.[17] Щоб зменшити обсяг багажу, жителям сказали, що евакуація тимчасова (близько трьох днiв). В результаті чого в 30 кілометровій зоні і досі є особисті речі місцевих мешканців. Станом на 28 квітня евакуація Прип'яті була майже повністю завершена. Було евакуйовано більше 44,5 тисяч чоловік в Іванківський та Поліський райони, близько 1000 виїхало до родичів та знайомих в інші області. В Прип'яті залишилося близько 5000 осіб, для проведення невідкладних робіт. Рівень радіації коливався від 30 до 2600 мкР/сек.[18] Незважаючи на це, ні 26, ні 27 квітня населення не попередили про небезпеку і не надали жодних рекомендацій про те, як слід поводитися, щоб зменшити вплив радіоактивного випромінювання. Перше офіційне повідомлення було зроблене на телебаченні лише 28 квітня під тиском обставин та міжнародної спільноти (в зв'язку з повідомленнями з Швеції), але і воно містило дуже мало інформації про те, що сталося і створювалося враження, що будь-яка загроза локалізована, хоча це було не так.На Чорнобильській атомній станції сталася аварія, пошкоджено один з атомних реакторів. Здійснюються заходи з ліквідації наслідків аварії. Постраждалим надається допомога. Створена урядова комісія.[19][20] В той час, коли всі іноземні засоби масової інформації говорили про загрозу для життя людей, а на екранах телевізорів демонструвалася карта повітряних потоків в Центральній і Східній Європі, в Києві і інших містах України та Білорусі проводилися демонстрації і гуляння, які були присвячені Дню міжнародної солідарності трудящих. Особи, відповідальні за приховування інформації, пояснювали згодом своє рішення необхідністю запобігти паніці серед населення. Хоча рівень радіації, наприклад в Києві, згідно з даними розсекречених документів СБУ перевищував фоновий в декілька десятків разів. В перші дні травня вітер дув в напрямку Києва. 1 травня в 11:00 гаммафон АН УРСР зафіксував значення близько 2500 мкР/год, можливо саме в цей час на Хрещатику відбувався парад. Протягом дня значення коливалися від 400 до 2500 мкР/год при середньому фоновому значені в місті — 15 мкР/год. [21] Станом на 3 травня було евакуйовано населення 10-кілометрової зони[22]. До 6 травня було евакуйовано населення інших населених пунктів 30-кілометрової зони[23]. Шляхи руху колон евакуйованого населення визначалися намагалися зробити якомога безпечнішими, але вони були не завжди оптимальні. Населення Прип'яті під час евакуації отримали дози в 11-19 мЗв, це близько 52±19 % від від загального опромінення, яке вони отримали. Евакуація Прип'яті проводилася в Поліський район, згідно планом цивільної оборони, якби маршрут пролягав в напрямку села Біла Сорока, що в Білорусі, то внесок в загальну дозу від евакуації складав би лише 6 %.[24] Ліквідація наслідків аварії Для ліквідації наслідків аварії була створена урядова комісія, головою якої було призначено заступника голови Ради міністрів СРСР Бориса Євдокимовича Щербина. Для координації робіт були також створені республіканські комісії в Білоруській, Українській РСР і в РРФСР, різні відомчі комісії і штаби. У 30-кілометрову зону навколо ЧАЕС стали прибувати фахівці, які відправлялися для проведення робіт на аварійному блоці і навколо нього, а також військові частини, як регулярні, так і складені з терміново зібраних резервістів. Їх всіх пізніше стали називати «ліквідаторами» (слід зазначити, що певна частина, досить велика, військових-призовників не змогла отримати цей статус через "втрату" документів про місце служби). Ліквідатори працювали в небезпечній зоні позмінно: ті, хто набрав максимально допустиму дозу радіації, виїжджали, а на їх місце приїжджали інші. Основна частина робіт була виконана в 1986—87 роках, в них взяли участь приблизно 240 000 чоловік. Загальна кількість ліквідаторів за всі роки приблизно 600 000 чоловік. У перші дні основні зусилля були направлені на зниження радіоактивних викидів із зруйнованого реактора і запобігання ще більш серйозним наслідкам. Наприклад, існували побоювання, що через залишкове тепловиділення в паливі, що залишається в реакторі, станеться розплавлення активної зони. Розплавлена речовина могла б проникнути в затоплене приміщення під реактором і викликати ще один вибух з великим викидом радіоактивності. Вода з цих приміщень була відкачана. Також були прийняті заходи для того, щоб запобігти проникненню розплавленої речовини в ґрунт під реактором. Потім почалися роботи з очищення території і поховання зруйнованого реактора. Довкола 4-го блоку був побудований бетонний «саркофаг» (об'єкт «Укриття»). Оскільки було вирішено запустити 1-й, 2-й і 3-й блок станції, радіоактивні уламки, розкидані територією АЕС і на даху машинного залу були прибрані всередину саркофага або забетоновані. У приміщеннях перших трьох енергоблоків проводилася дезактивація. Будівництво саркофага було завершене в кінці листопада 1986 року. ших трьох енергоблоків проводилася дезактивація. Будівництво саркофага було завершене в кінці листопада 1986 року. [ред.] Забруднення довкілля Карта радіоактивного забруднення ізотопом цезію-137: Закриті зони (більше 40 Кі/км2) Зони постійного контролю 15-40 Кі/км2 Зони періодичного контролю 5-15 Кі/км2 Неназвані зона 1-15 Кі/км2 Процентне співвідношення забруднення, що створюється різними ізотопами через деякий час після аварії Інтенсивність зовнішнього гама-випромінювання поблизу ЧАЕС В результаті аварії з сільськогосподарського користування було виведено близько 5 млн га земель, довкола АЕС створена 30-кілометрова зона відчуження, знищені і поховані (закопані важкою технікою) сотні дрібних населених пунктів. Перед аварією в реакторі четвертого блоку знаходилося 180—190 тонн ядерного палива (діоксиду урану). За оцінками, які в даний час вважаються найбільш достовірними, в навколишнє середовище було викинуто від 5 до 30 % від цієї кількості. Деякі дослідники ставлять під сумнів ці дані, посилаючись на наявні фотографії і спостереження очевидців, які показують, що реактор практично порожній. Слід, проте, враховувати, що об'єм 180 тонн діоксиду урану складає лише незначну частину від об'єму реактора. Реактор в основному був заповнений графітом; вважається, що він згорів в перші дні після аварії. Крім того, частина вмісту реактора розплавилася і перемістилася через розломи внизу корпусу реактора за його межі. Окрім палива, в активній зоні у момент аварії містилися продукти ділення і трансуранові елементи — різні радіоактивні ізотопи, що накопичилися під час роботи реактора. Саме вони становлять найбільшу радіаційну небезпеку. Велика їх частина залишилася усередині реактора, але найбільш леткі речовини були викинуті назовні, у тому числі: всі інертні гази, що містилися в реакторі; приблизно 55 % йоду у вигляді суміші пари і твердих часток, а також у складі органічних сполук; цезій і телур у вигляді аерозолів. Сумарна активність речовин, викинутих в навколишнє середовище, склала, за різними оцінками, до 14*1018Бк (14 ЕБк), у тому числі[25]: 1,8 ЕБк йоду-131 0,085 ЕБк цезію-137 0,01 ЕБк стронцію-90 0,003 ЕБк ізотопів плутонію; частка інертних газів близько половини від сумарної активності. Забрудненню піддалося більше 200 000 км2, приблизно 70 % — на території Білорусі, Росії і України. Радіоактивні речовини поширювалися у вигляді аерозолів, які поступово осідали на поверхню землі. Інертні гази розсіялися в атмосфері і не вносили вкладу до забруднення прилеглих до станції регіонів. Забруднення було дуже нерівномірним, воно залежало від напряму вітру в перші дні після аварії. Найсильніше постраждали області, в яких в цей час пройшов дощ. Велика частина стронцію і плутонію випала в межах 100 кілометрів від станції, оскільки вони містилися в основному в більших частках. Йод і цезій поширилися на ширшу територію. З точки зору дії на населення в перші тижні після аварії найбільшу небезпеку становив радіоактивний йод, що має порівняно малий період напіврозпаду (вісім днів) і телур. В даний час (і в найближчі десятиліття) найбільшу небезпеку становлять ізотопи стронцію і цезію з періодом напіврозпаду близько 30 років. Найбільші концентрації цезію-137 виявлені в поверхневому шарі ґрунту, звідки він потрапляє в рослини і гриби. Зараженню також піддаються комахи і тварини, які ними харчуються. Радіоактивні ізотопи плутонію і америцію збережуться в ґрунті протягом сотень, а можливо і тисяч років, проте їх кількість не становить загрози. У містах основна частина небезпечних речовин накопичувалася на рівних ділянках поверхні: на лугах, дорогах, дахах. Під впливом вітру і дощів, а також в результаті діяльності людей, ступінь забруднення сильно знизився і зараз рівні радіації в більшості місць повернулися до фонових значень. У сільськогосподарських районах в перші місяці радіоактивні речовини осідали на листі рослин і на траві, тому зараженню піддавалися травоїдні тварини. Потім радіонукліди разом з дощем або опалим листям потрапили в ґрунт, і зараз вони потрапляють в сільськогосподарські рослини, в основному, через коріння. Рівні забруднення в сільськогосподарських районах значно знизилися, проте в деяких регіонах кількість цезію в молоці, ще може перевищувати допустимі значення. Це відноситься, наприклад, до Гомельської і Могильовської областей в Білорусі, Брянській області в Росії, Житомирській і Рівненській області в Україні. Значному забрудненню піддалися ліси. Через те, що в лісовій екосистемі цезій постійно циркулює, а не виводиться з неї, рівні забруднення лісових продуктів, таких як гриби, ягоди і дичина, залишаються небезпечними. Рівень забруднення річок і більшості озер в даний час низький. Проте в деяких озерах, в яких немає стоку, концентрація цезію у воді і рибі ще протягом десятиліть може становити небезпеку. Забруднення не обмежилося 30-кілометровою зоною. Було відмічено підвищений вміст цезію-137 в лишайнику і м'ясі оленів в арктичних областях Росії, Норвегії, Фінляндії і Швеції. У 1988 році на території, що піддалася забрудненню, був створений радіаційно-екологічний заповідник[26]. Спостереження показали, що кількість мутацій в рослин і тварин хоча і зросла, але не набагато, і природа успішно справляється з їх наслідками. З іншого боку, зняття антропогенної дії позитивно позначилося на екосистемі заповідника і вплив цього чинника значно перевищив негативні наслідки радіації. В результаті природа почала відновлюватися швидкими темпами, зросли популяції тварин, збільшилося різноманіття видів рослинності.[27][28] Вплив аварії на здоров’я людей Ґрінпіс і міжнародна організація «Лікарі проти ядерної війни» стверджують[29], що в результаті аварії лише серед ліквідаторів померли десятки тисяч чоловік, в Європі зафіксовано 10 000 випадків вроджених патологій в новонароджених, 10 000 випадків раку щитовидної залози і очікується ще 50 тисяч. За даними організації Союз «Чорнобиль», з 600 000 ліквідаторів 10 % померло і 165 000 стало інвалідами. Точне число постраждалих від Чорнобильської аварії можна визначити лише приблизно. Окрім загиблих працівників АЕС і пожежників, до них слід віднести хворих військовослужбовців і цивільних осіб, що брали участь в ліквідації наслідків аварії, і мешканців районів, що піддалися радіоактивному забрудненню. Визначення того, яка частина захворювань з'явилася наслідком аварії — вельми складне завдання для медицини і статистики. Вважається[25], що більша частина смертельних випадків, пов'язаних з дією радіації, була або буде викликана онкологічними захворюваннями. Чорнобильський форум — організація, що діє під егідою ООН, у тому числі таких її організацій, як МАГАТЕ і ВООЗ — у 2005 році опублікувала доповідь[30], в якій проаналізовані численні наукові дослідження впливу чинників, пов'язаних з аварією, на здоров'ї ліквідаторів і населення. Висновки, що містяться в цій доповіді, а також в менш докладному огляді «Наслідки Чорнобиля»[25], опублікованому цією ж організацією, значно відрізняються від приведених вище оцінок. Кількість можливих жертв до теперішнього часу і в найближчі десятиліття оцінюється в декілька тисяч чоловік. При цьому підкреслюється, що це лише оцінка за порядком величини, оскільки через малі дози опромінення, отримані більшістю населення, ефект від дії радіації дуже важко виділити на тлі випадкових коливань захворюваності і смертності від інших чинників, не пов'язаних безпосередньо з радіацією. Наприклад, збільшення смертності і скорочення тривалості життя в трьох країнах, що найбільш постраждали від аварії, а також зміна вікового складу населення в деяких сильно забруднених районах (частина молодого населення виїхала). Також наголошується, що підвищений рівень захворюваності серед людей, що не брали участь безпосередньо в ліквідації аварії, а переселених із зони відчуження в інші місця, не пов'язаний безпосередньо з опроміненням (у цих категоріях відмічається дещо підвищена захворюваність серцево-судинної системи, порушення обміну речовин, нервові хвороби і інші захворювання, що не викликаються опроміненням), а викликаний стресами, пов'язаними з самим фактом переселення, втратою майна, соціальними негараздами, страхом перед радіацією. Враховуючи велику кількість людей, що живуть в областях, постраждалих від радіоактивних забруднень, навіть невелика різниця в оцінці ризику захворювання можуть привести до великої різниці в оцінці очікуваної кількості хворих. Ґрінпіс і ряд інших громадських організацій наполягають на необхідності враховувати вплив аварії на здоров'ї населення і в інших країнах. Ще нижчі дози опромінення утрудняють здобуття статистично достовірних результатів і роблять такі оцінки неточними. [ред.] Дози опромінення Рівень радіації в деяких місцях після аварії був на рівні 5.6 Р/сек, тобто близько 20 000 Р/год. Смертельною вважається доза, яка дорівнює 500 Рентген за 5 годин. Тобто в деяких місцях незахищені працівники могли отримати смертельну дозу радіації за декілька хвилин. На момент аварії на ЧАЕС було 2 дозиметра, кожен на 1000 Рентген. Але внаслідок аварії один був зруйнований, а інший після ввімкнення виявився не робочим. Всі інші дозиметри мали ліміт в 0.001 Р/сек. Тому працівники могли визначити максимальний рівень радіації в 3.6 Р/год, справжні ж рівень радіації в окремих місцях перевищували даний в 5600 разів. Найбільші дози отримали приблизно 1000 чоловік, що знаходилися поряд з реактором у момент вибуху і що брали участь в аварійних роботах в перші дні після нього. Точні дози невідомі з відомих причин, але в будь якому випадку вони виявилися найбільшими серед усіх осіб, які брали участь в ліквідації або постраждали внаслідок аварії. Число ліквідаторів, які отримали дози більше лімітованих є незначною. Ліміт у 1986 році був 250 мЗв і в наступні роки на рівні 100 та 50 мЗв[31]. Вимірювання отриманих доз для ліквідаторів виконували різні служби і достовірність отриманих даних є різною. Показовою є фальсифікація даних про опромінення серед військовослужбовців для приведення у відповідність до діючих лімітів у 250, 100 та 50 мЗв[31]. Багато місцевих жителів в перші тижні після аварії споживали продукти, забруднені радіоактивним йодом-131. Йод накопичувався в щитовидній залозі, і це призвело до великих доз опромінення на цей орган, окрім дози на все тіло, отриманої за рахунок зовнішнього випромінювання і випромінювання інших радіонуклідів, що потрапили всередину організму. Для жителів Прип'яті ці дози були менші завдяки вживанню препаратів, в складі яких є йод, в інших районах така профілактика не проводилася. Слід зазначити, що для населення сіл 30 кілометрової зони, які були евакуйовані пізніше, рівень внутрішнього опромінення був в до 4 разів вищий від зовнішнього[32]. Згідно моделювання за даними про зовнішнє опромінення населення 30 кілометрової зона можна зробити висновок[32]: Середня ефективна доза населення міста Прип'ять до евакуації складає 10.1 мЗв, Дози 4 % серед обстежених дані яких використовувалися в моделюванні перевищили рівень у 25 мЗв і лише 18 особи отримали дози більше 50 мЗв. Середня ефективна доза населення 30 кілометрової зони складає 15.9 мЗв, 9 % отримали дозу більше 50 мЗв, 0.85 % отримали дози більше 100 мЗв і лише для однієї особи доза була вища за 200 мЗв. В моделюванні використовувалися дані 25 % населення Прип'яті та 35 % населення 30 км зони і згідно отриманих результатів можна зробити висновки, щодо отриманих доз всього населення зони.[32] Для порівняння, жителі деяких регіонів Землі з підвищеним природним фоном (наприклад, в Бразилії, Індії, Ірану та Китаю) отримують дози опромінення, рівні приблизно 100—200 мЗв за 20 років. [ред.] Гостра променева хвороба Було зареєстровано 134 випадки гострої променевої хвороби серед людей, що виконували аварійні роботи на четвертому енергоблоці. У багатьох випадках променева хвороба ускладнювалася променевими опіками шкіри, викликаними β-випромінюванням. Протягом 1986 року від променевої хвороби померло 28 чоловік[25]. Ще дві людини загинули під час аварії з причин, не пов'язаних з радіацією, і один помер, ймовірно, від коронарного тромбозу. Протягом 1987—2004 року померло ще 19 чоловік, проте їх смерть не обов'язково була викликана перенесеною променевою хворобою. [ред.] Онкологічні захворювання Щитовидна залоза — один з органів, найбільш схильних до ризику виникнення раку в результаті радіоактивного забруднення, оскільки вона накопичує йод-131; особливо високий ризик для дітей. У 1990—1998 роках було зареєстровано більше 4000 випадків захворювання раком щитовидної залози серед тих, кому у момент аварії було менше 18 років[30]. Враховуючи низьку вірогідність захворювання в такому віці, частину з цих випадків вважають прямим наслідком радіації. Експерти Чорнобильського форуму ООН вважають, що при своєчасній діагностиці і правильному лікуванні ця хвороба становить не дуже велику небезпеку для життя, проте щонайменше 15 чоловік від неї вже померло. Експерти вважають, що кількість захворювань раком щитовидної залози буде зростати ще протягом багатьох років. Деякі дослідження вказують на збільшення числа випадків лейкемії і інших видів раку (окрім лейкемії і раку щитовидної залози) як у ліквідаторів, так і у жителів забруднених районів. Ці результати суперечливі і часто статистично недостовірні, переконливих доказів збільшення ризику цих захворювань, пов'язаної безпосередньо з аварією, не виявлено. Проте спостереження за великою групою ліквідаторів, проведене в Росії, виявило збільшення смертності на декілька відсотків. З досвіду, отриманого раніше, наприклад, при спостереженнях за постраждалими при ядерних бомбардуваннях Хіросіми (див. Ядерне бомбардування Хіросіми) і Наґасакі, відомо що ризик захворювання лейкемією знижується після декілька десятків років після опромінення. У випадку інших видів раку ситуація зворотна. Протягом перших 10-15 років ризик захворіти невеликий, а потім збільшується. Проте не ясно, наскільки можна застосовувати цей досвід, оскільки більшість постраждалими в результаті чорнобильської аварії отримали значно менші дози. [ред.] Спадкові хвороби Різні громадські організації повідомляють про дуже високий рівень вроджених патологій і високої дитячої смертності в забруднених районах. Згідно доповіді Чорнобильського форуму, опубліковані статистичні дослідження не містять переконливих доказів цього. Було виявлено збільшення числа вроджених патологій в різних районах Білорусі між 1986 і 1994 роками, проте воно було приблизно однаковим як в забруднених, так і в чистих районах. У січні 1987 року було зареєстровано незвично велике число випадків синдрому Дауна, проте подальшої тенденції до збільшення захворюваності не спостерігалося. Дитяча смертність дуже висока у всіх трьох країнах, які найбільше постраждали від чорнобильської аварії. Після 1986 року смертність знижувалася як в забруднених районах, так і в чистих. Хоча в забруднених районах зниження в середньому було повільнішим, зміна значень, що спостерігався в різні роки і в різних районах, не дозволяє говорити про чітку тенденцію. Крім того, в деяких забруднених районах дитяча смертність до аварії була істотно нижча середньої. У деяких найбільш забруднених районах відмічено збільшення смертності. Неясно, чи зв'язано це з радіацією або з іншими причинами — наприклад, з низьким рівнем життя в цих районах або низькою якістю медичної допомоги. В Україні, Білорусі та Росії проводяться додаткові дослідження, результати яких ще не були відомі до моменту публікації доповіді Чорнобильського форуму. [ред.] Інші хвороби За результатами деяких досліджень, ліквідатори і жителі забруднених районів схильні до підвищеного ризику різних захворювань, таких як катаракта, серцево-судинні захворювання, зниження імунітету. Експерти Чорнобильського форуму прийшли до висновку, що існує зв'язок між можливістю захворіти катарактою з опроміненням після аварії встановлена досить достовірно. Відносно інших хвороб потрібні додаткові дослідження з ретельною оцінкою впливу різних чинників. Подальша доля АЕС Після аварії на четвертому енергоблоці робота електростанції була припинена через небезпечну радіаційну обстановку. Проте вже в жовтні 1986 року, після масштабних робіт з дезактивації території і споруди «саркофага», перший та другий енергоблоки були знов уведені в дію, у грудні 1987 року відновлена робота третього. У 1991 році на другому енергоблоці спалахнула пожежа, і в жовтні цього ж року реактор був повністю виведений з експлуатації. У грудні 1995 року був підписаний меморандум про взаєморозуміння між Урядом України і урядами країн «великої сімки» і Комісією Європейського Союзу, згідно якому почалася розробка програми повного закриття станції до 2000 року. 15 грудня 2000 року був назавжди зупинений реактор останнього, третього, енергоблока. Саркофаг, побудований над четвертим енергоблоком, що вибухнув, поступово руйнується. Небезпека, в разі його обвалення, в основному визначається тим, як багато радіоактивних речовин знаходиться усередині. За офіційними даними, ця цифра досягає 95 % від тієї кількості, яка була на момент аварії. Якщо ця оцінка вірна, то руйнування укриття може привести до дуже великих викидів. У березні 2004 року Європейський банк реконструкції та розвитку оголосив тендер на проектування, будівництво і введення в експлуатацію нового саркофага для ЧАЕС. Переможцем тендеру в серпні 2007 року була визнана компанія NOVARKA, спільне підприємство компаній французьких компаній Vinci Construction Grands Projets і BOUYGUES.[33]. Планується збудувати так звану «Арку», яка накриє сучасний об'єкт «Укриття»[34] Зараз особливої популярності набувають екскурсійні поїздки в 30 кілометрову зону. https://derevszh.at.ua/news/ekologichna_katastrofa_ukrajini_ta_svitu/2011-03-31-1 АНАТОЛІЙ https://derevszh.at.ua/news/ekologichna_katastrofa_ukrajini_ta_svitu/2011-03-31-1 Thu, 31 Mar 2011 07:04:13 GMT